Рядки ці написані в один із днів найбільшої розпуки і зневіри...

Щовівторка баба Люба вирушає у подорож. Колись здавалось, що Дунаївці близенько, а тепер на дорогу витрачає декілька годин. Встає здосвітку, бо ж треба встигнути господарство обійти: нагодувати курей і качок, поросятко, корову здоїти, кинути їй сіна, напоїти… Сама поснідати ніколи не встигає, та нічого: щось у внучок перехопить, коли обід готуватиме.

Нічого зайвого не дозволяла собі Софія Андріївна ні в побуті, ні в почуттях. Більше 30 років мешкала в двокімнатній квартирі дев’ятиповерхівки, але ні з ким навіть не потоваришувала. Не «ставала на балачки» з сусідками, не ходила в гості, нічого ні в кого не позичала. А до неї й поготів ні в кого навіть думки не виникало за чимсь звертатись.

Я написала багато оповідань про життя і кохання і переконана, що історія кожної, нібито звичайної, людини заслуговує на екранізацію. Не виняток – і життя батьків мого чоловіка, Анатолія і Ольги Шеверногих, які відсвяткували нещодавно золоте весілля та в любові і злагоді живуть в селі Кривчик Дунаєвецького району.

Любов ніколи не зникає…

Її губи мали смак вишневого варення. А він любив полуничне. Вона про те не знала і продовжувала мастити їх перед побаченнями сиропом із вишень.

А ти впевнений, що все робиш правильно?..

Герой - реальна людина, сусід моєї подружки. Не депутат. Звичайний божевільний.  Але часом мені здається, він був єдиним, хто щиро вболівав за Україну...

Він був тракторист, а вона – студентка...

Правдива історія. Гумористична. Та чи смішна?..