Життя, сповнене болю, або

Синдром доктора Хауса

Біль супроводжує мене цілодобово.  У нього немає відпусток чи вихідних. Він не спить. І не сплю я. Біль став моїм єдиним другом, поступово витісняючи з мого життя все інше. Мабуть, він хоче володіти мною одноосібно, поглинути мене всю, заполонивши кожну мить мого існування. Але я не здаюсь!

Зараз уже важко пригадати, як я жила без нього. Невже колись я прокидалась без цього пекучо-тянучо-ріжучого відчуття, що пронизує тіло від маківки до мізинця на правій нозі? Могла бігати, стрибати, танцювати? Не віриться. Спогади – неначе кольоровий мультфільм на широкому екрані кінотеатру: розумієш, що казка, що все відбувається не з тобою, проте все одно щаслива…

Найгірше, що поступово змінюється характер. Називаю це «синдромом доктора Хауса»: постійний біль робить мене дратівливою, злою, байдужою до інших. Вони не знають, що таке біль! Не здатні зрозуміти!

Мені не потрібне співчуття. Хіба воно полегшує біль? Навпаки, загострює відчуття відокремленості від співчуваючих: вони на іншому боці. На боці радості, спокою, кохання, різних можливостей. А на моєму боці – тільки біль. Всепоглинаючий! Ненависний!

Не можу змиритись з тим, що мені нічого не можна: не можна бігати, стрибати, танцювати, крутити хула-хуп і качати прес, навіть підлогу не можу помити, бо не можна згинатись! Не можу сидіти за комп’ютером, майже нічого не пишу, не виходжу в  Інтернет і не спілкуюсь з друзями, не можу працювати на власному сайті. Не можу мандрувати. Навіть кохатись з чоловіком не можу нормально! Одне добре: на городі теж працювати не можна.

Про майбутнє намагаюсь не замислюватись: уявляючи, що я до скону буду такою, не хочу жити. Тим більше переконана, що рідним без мене буде краще: хоч не бачитимуть моїх мук і не слухатимуть стогонів…

Серпень 2012 р.