Галина Литовченко

ПРО ЩО ПИШУТЬ АВТОРИ

"ПОЕТИЧНОЇ ТОПОНІМІКИ"

 ХІІІ. ХМЕЛЬНИЧЧИНА.
 Достойні конкуренти львівським авторам з чисельності в «Поетичній топоніміці» – їх колеги з Хмельницької області. З Шепетівки, краю відомого письменниками Миколою Островським та Натаном Рибаком, мінеральними водами та старою потужною цукроварнею, що переросла згодом в рафінадний завод – Леонід ЖМУРКО, автор семи поетичних збірок. І звичайно ж, його рядки – саме про це місто:
 «Шепетівка – чи вітер шепоче,
 чи струмок під гіллям яворів.
 Дощ по листі краплисто лопоче,
 а ми чуємо шепіт без слів.»
 Як гарно! І з назвою міста все зрозуміло.
 Дунаєвецький край оспівують Володимир ЗАХАР´ЄВ, Наталя МАЗУР, Маргарита ШЕВЕРНОГА. Залісці – село, де народився відомий археолог та краєзнавець, голова Хмельницького осередку «Конгресу літераторів України» В. ЗАХАР´ЄВ, розташоване, як розповідає автор, «зі східного боку т. зв. Медоборського лісу». Медобори – то невеликі гори на півдні Хмельниччини.
 «Тут предків незабутніх тінь,
 Які піклуються про мене.
 Тут юних літ моїх цвітінь.
 Тут все – святе і сокровенне». («Мої Залісці»)
 Відомі Залісці однією з найбільших колоній крокусів та Центром дослідження космосу. А ще є там свій будинок з химерами (не лише в Києві) Франя Котлінського. Про все це – краєзнавча книга автора «Залісці: основні віхи біографії». Мешкає у місті Хмельницький.

 Поетесі Наталі МАЗУР, переможцю та номінанту різноманітних літературних конкурсів, автору кількох поетичних збірок, громадському діячеві, близькі серцю Дунаївці, бо тут вона народилася, тут і мешкає. Назва на санскриті означає «ті, що живуть біля води». Через місто протікає ліва притока Дністра – р. Тернова, утворюючи на його території кілька ставків. 
 «Рідне місто, Дунаївці милі,
 Спокій твій стережуть журавлі.
 Хай тобі усміхаються нині
 Дунаї, дунаї, дунаї». (Дунаї – водойми, ставки)
 На сторінці пані Наталі – цікава інформація про герб Дунаївців з зображенням срібного лелеки, який у правій лапі тримає срібний камінь.

 Маргарита ШЕВЕРНОГА виросла в Одесі, а нині живе в невеличкому селі Кривчик, де працює в школі вчителем української мови та літератури. Пише вірші та прозу, критичні статті; друкується в періодичних виданнях, колективних збірниках, видала і свої дві книги «Вогненних мрій вітрила» та «Луна».
 Вперше с. Криве (стара назва) згадується в реєстрі димів під 1493 роком, але археологічні знахідки свідчать, що 38-10 тис. років тому тут знаходилася стоянка давніх людей. Казки та легенди пані Маргарити – теж про минуле краю.
 «Є в лісі, поблизу села Кривчик, пасіка. Колись на її місці був хутір Богурі, маєток панського управителя. Поряд з пасікою – старий, зарослий очеретом став. Місцеві мешканці вважають це місце нечистим і намагаються обминати його подалі, особливо темної пори.» - так, інтригуючи читача, розпочинає авторка легенду «Богурівська панночка». Зацікавила, правда ж? Сторінка 206.

 Старосинявський район – це край Любові СЕРДУНИЧ, редактора-упорядника альманаху, Олександра ОСАДЧУКА, скульптора, графіка, живописця, різьбяра, що готує до видання першу збірку віршів «На хвилях Ікви» та Володимира ЯРЧУКА, людини теж всебічно талановитої: поета, автора восьми поетичних збірок, графіка та дизайнера.
 Про село Нову Синявку, що в Старосинявському районі, відомо, що виникло воно на місці колишнього поселення Синява, яке було знищене татарами повністю, але люди, що врятувалися, заснували нове село на 10 верств за течією Ікви. Тепер це – смт Стара Синява. Згодом «частина втікачів вернулася на старе місце» та відбудувала втрачене село (зараз воно – Нова Синявка).
 «Село моє – краса в долині.
 Тут скрізь – вода, луги, гаї…
 Мені ви – рідні, ви – єдині.
 Я ваш навік, а ви – мої», – освідчується в любові до батьківської землі О.Осадчук у вірші «Моє село – Нова Синявка».
 Колись пан Олександр працював учителем в Теліжинцях, що на Київщині – батьківщині Івана Драча (до речі, знаходиться недалечко від мого Рудого Села і колись в тих краях – Теліжинці, Скибинці – служив в сільпо бухгалтером мій батько, то ж метра української поезії І. Драча знав ще молодим учителем, чи то піонерським вожатим). 
 А пані Любов СЕРДУНИЧ родом із старосинявських Теліжинців (ой, як все переплітається гарно). Про історію свого села розповідає її окреме видання «Городище над Іквою» та краєзнавча книга «Столиця твого родоводу». Назва села походить від роду Теліги і дякуючи пані Любові, була відновлена, бо якийсь «знавець» чомусь спотворив її буквою «е» в суфіксі.
 «Ну, як же нам тобою не пишатись,
 Чарівний краю ніжних солов´їв,
 Перлино наша в калинових шатах,
 Теліжинці заквітчані мої!»
 Любов СЕРДУНИЧ працювала і в освіті, і в журналістиці, займалася політичною та громадською діяльністю, то ж не дивно, що такого обсягу краєзнавчої та віршованої інформації про Хмельниччину, як на її сторінках, немає ні у кого. «Городище», «Городище над Іквою», «Щоб селам – рідні імена», «Стара Синява», «Старосинявський марш» - перелік творів, присвячених рідному краю. А ще – такі цікаві перевертні назв міст і сіл України «Ат, сі міста..!» і «Але села..!» та світлини – старі й сучасні.

 Сповнені теплих почуттів до Поділля поезії Володимира ЯРЧУКА з Хмельницька: і до маленької батьківщини (зараз в його рідному селі Мшанець всього 423 мешканці) і до його центрального міста. 
 «Яке багатство – в Царстві Роду!
 Неописовість цих красот
 Дав Бог вкраїнському народу
 До європейських йти висот.» («Мшанець»)
 Радістю життя та оптимізмом світяться слова «Пісні про Хмельницький»:
 «Йду Проскурівською і радію:
 В перехожих палають вуста.
 Разом з ними і я молодію
 І душа у любові зроста.»
 Обширну історично-краєзнавчу довідку про с. Подільське Камянець-Подільського району надіслав з м. Хмельницького голова обласного об’єднання ВТ «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ. До 1963 року село мало назву Привороття «тому, що воно було засноване поблизу воріт, встановлених на шляху при в’їзді у віковічний ліс, який вкривав береги р. Ушиця та її правий приток». Національний природний парк «Подільські Товтри» повністю охоплює територію села, що лежить майже серед непроїзних скель, ярів і лісів. Та не зважаючи на це, приходська школа, заснована єпіскопом Іоанікієм, згодом перетворилась на перше в Подільській єпархії духовне чоловіче училище, випускники якого мали право бути дяками або вчителями церковно-парафіяльних шкіл. Училище, а пізніше й середня школа випустила з своїх стін багато відомих особистостей. В селі зберіглася брама з частиною муру, кінця XVIII ст., яким від села відгороджувалася територія школи.
 «Між полів і ярів є подільське село.
 Тут колиска моя й найрідніший причалок.»
 «Не можна любити те, чого не знаєш, тому вивчати історію рідного краю, досліджувати її минуле і сучасне – це наш патріотичний обов’язок» - підводить підсумок своєї розповіді Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ.

 Композитор, поет-пісняр Іван ПУСТОВИЙ, лауреат обласної ім. Тараса Шевченка та міської ім. Богдана Хмельницького премій, Заслужений діяч естрадного мистецтва України – автор понад 700 пісень, майже половина з яких написана на власні тексти. Можна припустити, що серед них є присвяти кожному містечку Хмельниччини. Право на таке припущення дають пісні надіслані автором до альманаху.
 «А очерет од вітру ледь ворушиться,
 А сивий Калюс плине до Дністра,
 А Нова Ушиця,
 А Нова Ушиця – 
 Мого життя колиска золота!»
 І ще:
 «Скільки є світів! Скільки є країв – 
 Неповторних, теплих, екзотичних!
 А мене завжди
 Манить і зове
 Край мій Віньковецький
 Предковічний.»
 У с. Тополівка Віньковецького району Іван ПУСТОВИЙ народився. «Свою назву, за цілком вірогідним припущенням, Віньківці одержали від ім’я Вінцет (Вінько). А назва Нова Ушиця (до 1829 р. – Літнівці, тому що тут, наче б то, знаходилася літня резиденція польських поміщиків) появилася в результаті приєднання Літнівського староства до Ушицького повіту.

 «Ой видно тут мало молилися,
 аж в назву неслава вросла,
 лиш пам'ять, неначе на милицях,
 тримається вже на хрестах» - це вже про село Моломолинці Хмельницького району пише Михайло ЦИМБАЛЮК, член Національних спілок письменників та журналістів України, Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Село постало на місці хутора мірошників, які мали водяні млини на річці Бужок. Та судячи з приведених рядків поезії «Моломолинські млини» про назву села з деяких пір нагадують лише легенди.
 «Млини ж… Ті у вічність замулену,
 трибки повтрачавши, злягли.
 Не знати, чому вони муляли
 каліфам, на день завізним?».
 А от село Бакота, знищене задля будівництва Дністровського водосховища, ще живе в пам’яті та на чорно-білих світлинах, бо зняте з обліку населених пунктів в 1981 році. Тепер лише місяць над колишньою Бакотою намагається впізнати
 «Чи там пульсують досі два сільські струмки,
 похрещені в’юнистими стежками?» («Місяць над Бакотою»).
 Обласний Хмельницький більшу частину своєї історії мав назву Плоскирів (плоский рів), Проскурів (місто Проскури), та врешті в 1954 році став тим, ким є сьогодні і не важко здогадатися – дякуючи кому. Вірш «Місто росте в любові» - присвята автора цьому сучасному полісові «із новітніми настроями і клопотами».

 Карина ЛАПІНСЬКА, студентка Хмельницького національного університету, одна із наймолодших авторів альманаху, теж закохана в Хмельницький, бо живе там від народження і має чимало захоплень: поезією, малюванням та вишиванням бісером. Її ліричні вірші публікувалися в альманасі «Мати», а наукові статті – у збірнику «Філологічні студії».
 «Кожен має в серці місто найпалкіше,
 Котре припало до душі найгарячіше.
 Моє ж велично звуть: «Хмельницький»!», бо ж носить ім’я великого гетьмана.
 А недалеко від нього – смт. Ярмолинці, звідки родом Алла ЦЮПАК, вона ж Ася Дєточкіна. Під таким псевдонімом видала 24 книжечки для дітей. А в 2012 році отримала ґрант від Президента України для виготовлення аматорських фільмів для дітей. Прозаїк, видавець. Її нарис – про маленьке село Шевченкове, де мешкає всього 283 жителі і яке назване на честь відвідин Т.Г.Шевченком в 1846 р. Ярмолинців. Та й у цьому селі, а раніше – висілку, є, що показати заїжджим людям. Це «кам’яний хрест», який врешті-решт, як визначили фахівці, виявився зруйнованою за тисячоліття дощами, сонцем та вітрами стародавньою «скіфською бабою». «Встановлювали їх на місцях сили, де енергетика землі сильніша, ніж зазвичай, і позитивно впливає на фізичний та психоемоційний стан людини», - розповідає авторка. А підтвердженням того є джерело з цілющою водою незвичного кольору, який не міняється навіть після відстоювання і прозване в народі «Сивою криничкою». Переказують люди, що давним-давно молитвами та джерельною водою тут лікував людей монах сербського походження. 
 Про село Губин, в минулому древнє літописне містечко, яке знаходиться в Старокостянтинівському районі, пише Лідія ЯРОХНО (Проказнюк) з Старокостянтинова, уродженка Івано-Франківщини, вчителька, голова міського осередку ВТ «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка, у вірші «Криниця літописного Губина»:
 «П’ю джерелицю з губинських криниць,
 Крізь товщу літ це й ключ живий пульсує.
 І хан, і конунг намагались всує
 Його втоптати в землю долілиць».
 Як свідчать історичні дані, «галицький князь Данило із сином Шварном і братом Васильком спалив місто Губин, попередньо вивівши звідти його мешканців, бо верхівка їх була союзником татаро-монголів». Село Губин – це все, що лишилося від міста на згадку про автономне Болоховське князівство. 
 Не байдужа пані Лідія і до сучасного сусіднього міста Рівне, «обперезаного житом та сповитого льонами», бо присвятила йому вірш, який так і назвала: «Місту Рівному». Останньою літерою абетки я і закінчую знайомство з хмельницькими авторами.
 

Джерело:

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=615731445248485&set=gm.1768531496766918&type=3&theater