Добрий вечір, жіночко!

У саду гупали яблука. Падали в прив’ялу від багатоденної спеки траву, бризкали соком. На солодку поживу зліталися оси, смакували перестиглими плодами, невдоволено гули, коли баба Марія заважала їхньому бенкету.

– От, гадство! Нічого не встигаю! На городі бур’яни ніби показилися, жуки картоплиння доїдають, яблука зірвати нікому! І ще Василь з глузду зсувається…

Вона давно вже розмовляла сама із собою, відколи онуки закінчили школу і переїхали до міста. Важко звикала до тиші порожніх кімнат. Раніше тут товклася невгамовна трійця – Оля, Алінка і Дениско. І казилися, і сварилися, навіть бились, але і десяти хвилин не витримували наодинці, покарані. Допомагали, чим могли, нема що казати. Та найголовніше – були розрадою діду й бабі, основою їхнього щоденного циклу: здоїти корову, приготувати сніданок, збудити дітей, нагодувати, відправити до школи, зварити обід, зустріти дітей зі школи, нагодувати, прослідкувати, щоб зробили уроки, ввечері загнати до хати, помити, нагодувати, покласти спати, зібрати на завтра одяг… Крім того виконувалось ще безліч роботи, але вона розподілялась у часі відповідно до розпорядку дня онуків. Тепер же розмірений рух життя зруйнувався. І хоч роботи стало менше, вона ніколи не була зроблена тоді і так, як треба. Марія не хотіла визнавати, що роки беруть своє, і, хоч розміняла сьомий десяток, не збавляла обертів: тримала худобу, обробляла з півгектара городу, от тільки з садком все не встигала. Раніше Василь тим займався: доглядав дерева, вчасно обривав плоди, різав і сушив яблука, в’ялив сливки, здавав, а то й сам машинами возив на Москву. А тепер хоч би збирати поміг, он, гниють дурно, цілі купи під яблуньками…

– Василю! Ей, Василю! Ти де?

Не обзивається. Сидить, мабуть, в гаражі, колупається в залізяччі. Ще донедавна їздив старенькою «Нивою», але ж бачить погано, то після того, як вкотре потовк машину, Денис ключі забрав і сховав акумулятор. «Не машини мені шкода, а тебе, дідусю!» – пояснював.

– Василю! Йди сюди! Допоможи яблука збирати!

Прийшов. Взяв мішок, збирає. Оси гудуть навколо, а він ніби не бачить і не чує.

– Василю, обережно, аби не пожалили, гадюки!

Підняв голову.

– Доброго дня Вам! – одказує. – Ви теж яблука збираєте?

– Таж збираю.

– І я збираю. Але це хіба яблука? От у мене… – і починає розповідати, як він сад садив, найкращі щепи звозив, як доглядав…

– А Вас як звуть, жіночко?

– Марія, – відповідає, звикла вже до чоловікових хи́мерів.

– Дуже приємно! А мене Василь. Ви заміжня?

– Так.

– От шкода… А в мене немає нікого. Один як перст. Якби у Вас не було чоловіка, забрав би Вас до себе. У мене хата велика, а садок – е-е, у сто разів кращий за цей! Ви б пішли?

Мовчить Марія. Чула це вже безліч разів.

Пішла обід готувати. Нагріла борщу, картоплі зварила молодої з кропом. Кличе Василя обідати.

– От дякую, жінко добра! А то так вже їсти захотілося! Вас як звуть, хазяйко?

– Марія.

– Гарне ім’я! А Ви тут живете?

– Так.

– І давно? Щось я Вас ніколи не бачив…

– Їж, Василю.

– А чоловік у Вас є?

– Є.

– Щасливий він! Так Ви смачно готуєте! А у мене немає нікого, сам-один у хаті. Може, Ви б пішли до мене? У мене зарплата добра, ще й яблука здаю. Сад маю файний!

– Добре.

Радіє Василь! Розповідає про роботу, про те, як на Москву їздив з сушенею…

Гупають яблука в саду.

– Василю, ходімо яблука збирати, машина скоро прийде.

– Машина? Яка машина? На роботу?

– На роботу, на роботу…

І знову:

– Добридень, жіночко! Вас як звуть?

– Марія.

– А мене Василь. Ви не знаєте, немає тут якоїсь одиначки? Я б пристав до неї.

– Не знаю.

– От шкода… А Ви заміжня?

– Вдова.

– А за мене підете? Разом будемо жити. У мене хата велика, гарна! А садок який!

Щиро кажучи, Василь завжди був нудний. Не любила його Марія. А заміж пішла. Не вміла відмовити.

З дитинства була сором’язлива і якась затуркана. Ні на танці не ходила, ні на вечорниці. З хлопцями не зустрічалась, хоч була досить привабливою: середнього зросту, струнка, обличчя чисте, приємне, риси правильні, коса довга і пухнаста. Але не знала своєї краси, ховалася. Хлопці звертали увагу на ладну, хазяйновиту дівчину, проте підійти ніхто не наважувався: занадто дикою здавалась Марія. У руках швидка, тямуща, в 19 років стала ланковою на городині в колгоспі, та на тому її кар’єрний ріст і спинився.

Василь жив у сусідньому селі і був на сім років старший. За тими мірками – старий парубок. Чи хто його нарадив, чи сам – прийшов одного разу до Маріїної хати, викликав дівчину надвір і одразу: «Виходь за мене!» Не сподобався він Марії: недомірок якийсь, опецькуватий, та й на обличчя негарний. Не поганий, але й нічого незвичайного. Не про такого мріялось дівчині. Та було їй вже дев’ятнадцять, а ніхто інший не маячив на горизонті. От і погодилась. Картала себе потім. І доньок вчила, і онучок: «Не поспішайте! Не виходьте заміж, якщо сумніваєтесь. Краще почекати, ніж поспішити». Намучилася з нелюбом. Василь був добрим господарем: хату побудував, сад посадив, гроші мав непогані – умів заробляти. Але любив випити і до жінок чужих був небайдужий. І чим їх брав, кордупль такий? Марія намагалась на те не зважати. Сама ніколи не зраджувала. Чи кохала когось? Мабуть, так, але ніхто про те не знав, навіть не здогадувався. А може, і не було жодного чоловіка, якому варто було б відкрити свою душу…

– Добрий вечір, жіночко! Вас як звуть?

– Марія, – приречено.

– А мене Василь! Ви де живете?

– Тут.

– А чоловік є у Вас?

– Немає.

– А діти?

– Є.

– А у мене немає нікого… Чи не пішли б ви за мене? У мене хата велика, а сад який! Такі яблука! Ви таких смачних і не пробували!

– Добре.

– То підете? Не пошкодуєте! От просто зараз давайте і поїдемо до Вас, заберемо речі.

– Згода. От тільки яблука здамо.

– Які яблука? Це хіба яблука? От у мене…

Машина все не йде. Може, на заводі не приймають? Сутеніє. От уже й худоба вертається з пасовища.

– Василю, принеси води з криниці!

– Добрий вечір, жіночко!

24.06.2016 р.