Діва у вежі

Я занадто незалежна, неприступна, не… потрібна?

Стільки інших – милих, ніжних і поступливих – кругом.

Ти ж надії не втрачаєш: золота обручка, срібна…

Та мене не закувати в шлюб коштовним ланцюгом.

Я кохаю! І не проти зустрічати захід сонця,

Засинати й прокидатись у кільці надійних рук.

Тільки ти обрав, коханий, роль невдячну охоронця,

А мені потрібен лицар! Не дракон, а вірний друг.

Збудував надійну вежу. Добре, буду в ній сидіти.

Бо вона до неба ближче! Не тому, що з милим рай.

Та коли почнуть стрибати під моє вікно джигіти,

Пригадай прадавню казку й серденько собі не край.

Ти не втримаєш в неволі ту, що не боїться смерті.

Так, я звикла обирати, скільки, з ким, коли і де.

Крок у прірву – і підхопить вітер крила розпростерті!

І літатиму, допоки сонце сяде... І зійде…