Сніжинка

Я б хотіла покататись-погойдатись на сніжинці,

На кристалику-крижинці з хмари вирушити долу,

У безкрайній порожнечі опинитись наодинці

З мріями – і зісковзнути у просвітчасту гондолу.

Опускаючись, повільно і розмірено кружляти,

І дивитися, як з неба усміхається матуся

До сповитої стрічками сонця доньки-немовляти…

Знову згадую дитинство і просвітлено молюся.

Дує вітер норовистий у посріблену флояру

І вигойдує ажурний кошик, сплетений із вати,

Він торочиться, бо нитка зачепилася за хмару,

А вітрисько бешкетує і продовжує сотати.

Невагома і прозора, наче справдішня сніжинка,

Я не хочу повертатись на холодну грішну землю,

Де одразу нагадають, що давно я шлюбна жінка,

Що повинна працювати, ще й про зарплатню мізерну…

В небі холодно і тихо, трохи нудно, та спокійно.

Може, справді, полетіти на якусь нову планету?

Але як я там без тебе? Повертаюся покірно,

В полум’ї цілунків тану – до наступного сюжету.