Ти хочеш?

«Ти хочеш?» – хлопчисько мені простягнув абрикоси –

Дві кулі янтарні. А теплі! Наповнені сонцем.

Смішний, клаповухий, з кирпатим облупленим носом –

Став першим знайомим і вірним моїм охоронцем.

Щоліта в село до бабусі – ніякого Криму!

Життя без батьків ще відтоді не було бідою.

З ватагою друзів – на річку чи в ліс, для екстриму

Баштанні набіги. Смачні кавуни з поля бою!

Артемко був поряд завжди, всім ділився по-братськи:

Півпазухи яблук чи сонях, надвоє роздертий…

«Артем плюс Альона», – на дереві вирізав хвацько.

І досі той напис на клені старім – напівстертий…

І я напівстерта давно, зблякла і розчинилась

В обіймах зрадливих, брехні, у сльозах та образах…

В село повернутись схотіла – нарешті здійснилась

Бабусина мрія. Та пізно… Чому ж не одразу?!

«Ти хочеш?» – в розкриті долоні лягли абрикоси

І цвіркнули соком солодким… «Альонко, – шепочеш, –

На луки гайда! Перестояли вже сінокоси!»

Смішний, клаповухий… Коханий!.. А ти? Ти ще хочеш?