Справжній патріот

Василь Петрович знав, як зробити світ кращим. І це знання не було голою філософією, нежиттєздатною і непрактичною. Навпаки, у нього був ретельно розроблений план виводу України з економічного колапсу, відродження національної самосвідомості, визначення унікального історичного шляху українського народу і набуття ним статусу духовного поводиря людства. План цей Василь Петрович розробляв багато років, удосконалював відповідно до політичної ситуації, продумував наперед різні варіанти стратегії розвитку. Крім того, спершу товариш, а тепер уже пан Соловйов займався законотворчою діяльністю, підкріплюючи теоретичні викладки проектами законів, указів та постанов. Праця всього життя носила скромну назву: «Шлях України в третє тисячоліття». Шлях той був тернистий, не посперечаєшся, але, як кажуть, – «Per aspera ad astra», що мовою наймудріших вимерлих означає: «Крізь терни до зірок».

На жаль, ніхто не хотів притримуватись того геніального плану. Василь Петрович, як тільки міг, намагався зацікавити політиків і можновладців, навіть надсилав фотокопії трьом Президентам, але все без толку. Пан Соловйов не пропустив жодного засідання Верховної Ради. Навіть коли захворів на запалення легень і його примусово госпіталізували, втік із лікарні в самій піжамі, чим дуже налякав маму. Вона молила сина залишитися в ліжку, але невгамовний Василь Петрович сам попрасував білу сорочку, одягнув костюм і краватку – і таки встиг до відкриття чергової сесії.

Неодноразово прогресивний вільнодумець намагався «проштовхнути» хоч якийсь зі своїх законопроектів, проте народні обранці не тільки не підтримували – взагалі не звертали увагу на Василя Соловйова, ніби він порожнє місце. Страшно подумати: за всі роки жодного разу йому навіть слова не надали! Коли ж терпець урвався, Василь Петрович став вигукувати з місця, навіть промови виголошував, але ті, хто мав би найбільше перейматись добробутом України, її майбутнім, залишались глухими і сліпими.

Життя своє Василь Соловйов поклав на олтар служіння Батьківщині, і горіло воно синім полум’ям, у жовто-блакитній короні ненависного йому російського газу. Через радикальні погляди й українофільські переконання не мав чоловік ні друзів, ні дружини, ні дітей. Одна мама, хвора старенька мама, піклувалась про нього, годувала, лікувала, намагалась зрозуміти і підтримати. Але і вона не здатна була осягнути геніальної праці свого єдиного сина. У кіпах списаного паперу бачила лише ряди чорнильних закарлючок. А коли під час чергового нападу її Вася жбурнув настільну лампу в екран телевізора, злякалась по-справжньому і викликала «швидку». 

Василь Петрович не здивувався появі санітарів, знав-бо, що для справжніх патріотів є тільки два шляхи: в’язниця або «психушка».  Це якщо наважаться залишити живим. Тому доки не зв’язали руки, намагався з’їсти якомога більше  «Шляху». Адже хтозна, як ним можуть скористатися непримиренні вороги нашої державності.