Сповідь

Усміхнена, як вранішня зоря,

Ховає сум на дні очей глибоких,

Вона йому гріхи свої звіря,

Даруючи сум’яття і неспокій.

Слова бринять у щирім каятті…

В чеканні неминучої розплати

Єдиного він прагне у житті –

Маленький срібний хрестик цілувати.

Звільняючи від ласої отрути,

Сплітаються в душі добро і зло…

Нічого не могло між ними бути,

Та щось-таки, та щось таки було.

Зітхає, не звабливо, просто так,

Його ж у жар кидає від бажання.

«О, Господи, молю, подай же знак:

Це пристрасть грішна чи святе кохання?..»

Думки вирують, та усе не ті,

Він слів ніяк не може підібрати

І мріє, як ніколи у житті,

На грудях в неї хрестик цілувати.

Звільняючи від ласої отрути,

Сплітаються в душі добро і зло…

Нічого не могло між ними бути,

Та щось-таки, та щось таки було.