Смак манго

    «Сім-сорок сім! Сім-сорок сім!» – виспівувала душа. І все навколо співало і сміялося: і скупе осіннє сонечко, яке несподівано розщедрилось на тепло, і золотолисті дерева вздовж дороги, і зазвичай сердито-матюкливі водії в зустрічних автівках. Навіть старенька «десятка», вередлива буркотуха, гикала радісно, підстрибуючи на численних вибоїнах.

    «Молодіжна, 7, квартира 47», – вкотре повторив Захарович і молодецьки підморгнув сам собі в дзеркалі. То, значить, він ще нічого! Ще ого-го! Всього-то шістдесят сім…

    Точно! Сім – магічна цифра. 67 – 7 – 47… Ще й вулиця – Молодіжна! Все одне до одного! Справжня магія! Казала ж йому колись циганка, що дівки його будуть любити! Це нічого, що замолоду не любили. Тоді йому не до дівок було: хату будував, дітей ростив, та й у колгоспі від ранку до смерканку – то на тракторі, то на комбайні. Зате тепер… Відлюбить за всі молоді роки! Натішиться за все марно скапарене життя!..

    Насправді життя Захарович не «скапарив»: жили вони з Марією Іванівною добре, і хоч не одразу в достатку, зате спокійно і дружно. Виростили чотирьох синів, всіх одружили, онуків дочекалися, вже й правнучку одну мають. Та й зараз, на пенсії, не байдикують: корова, поросяток двійко, землі три гектари, ще й кури, індики. А як же? На саму пенсію не розкошуватимеш. Адже й дітям хочеться щось дати. Вони, Богу дякувати, не бідують, та чом би не потішити онуків яблучком з дідового саду чи молочком домашнім?

    Усім був задоволений Петро Захарович. Одне тільки гризло, не давало спокою: старість. Здається, тільки жити почав – і на тобі: безноса на порозі. Ще стільки справ незроблених! Стільки планів! Звісно, не збирався він здаватись: зарядку робив щоранку (майже), водою зимною обтирався (влітку), вітаміни вживав (сало з часником і хріном). Якщо в дзеркало не дивитись, то був славний козарлюга! Та дзеркалом його була Маруся: схудла і зблякла, обличчя помережане зморшками, з-під хустки вибиваються сиві пасма, а руки… Ні, описати такі руки – натруджені, чорні як свята земля – зміг хіба що Нечуй-Левицький у «Миколі Джері». Гляне на жінку Захарович – і плечі опускаються, гне долу тягар прожитих років. Не ніжність відчуває до дружини, не вдячність, а роздратування й образу: так мало жити залишилось, а нема кого до серця пригорнути…

    Лілечка одразу припала йому до серця: невисока і струнка, звабливо пухкенька, ніжна, лагідна, очі сині й наче завжди здивовані, рожеві губки постійно посміхаються, а говорить – слова-перлини нанизує на сріблясту шворку… Петро Захарович розумів, що Лілечка вдвічі за нього молодша, та йому те було байдуже: з нею і сам почувався парубком!

    Вперше побачив її на околиці села: добиралась додому від матері. Підвіз із радістю, адже самому їхати нудно. Година дороги до міста промайнула миттю; сам дивувався, яким він був багатослівним і дотепним, а Лілечка приязно усміхалась – йому, саме йому!

    Вони часто бачились: вона провідувала матір щосуботи, а він саме тоді їздив до дітей, от і підвозив гарненьку жіночку майже до будинку. Нічого такого, здається. Просто їхали. Просто розмовляли. Тобто, говорив Петро Захарович, а Ліля дивилась на нього, уважно слухала – і усміхалась… Коли виходила, дякувала і легенько цілувала його в щоку. А він щоразу не міг зрушити з місця: заворожено дивився Лілечці вслід, доки її ладненька фігурка не ховалась за рогом будинку.

    Думав про неї постійно, мріяв… Пустунка-уява безсоромно домальовувала відсутні в реальності деталі, і Захаровичу здавалося, що і вона, Лілечка, хоче його, так само прагне любощів, – справа тільки в його нерішучості. Перед зустріччю налаштовувався – і марно: гляне на її ніжне личко, і всі думки вилітають з голови. А коли опам’ятається – Лілечки вже і слід захолов…

    А сьогодні – нарешті – він наважився. Не бачив її два тижні, чомусь не приїздила в село. Захарович навідав онуків і вже збирався додому, як стрельнула думка: подзвонити. Номер Лілин у нього був, з першої зустрічі, обмінялися про всяк випадок: може, вона спізнюватиметься, то щоб зачекав. Але Лілечка ніколи не спізнювалась, а Захарович, не звиклий до сучасної техніки, якось і забув про таку можливість. І тут раптом: «Подзвоню!» Справді, по телефону якось легше з’ясовувати стосунки…

    – Доброго дня!

    – Добридень, Петре Захаровичу! Щось сталося? З мамою?

    – Ні-ні, Лілечко, не хвилюйся, з мамою все гаразд. А ти чого не приїжджала?

    – Та захворіла трохи, грип, не хотіла мамі привезти. Але все вже добре, наступного тижня приїду.

    – А ти що зараз робиш? Можна до тебе зайти?

    – Так, звісно. Адресу знаєте? Молодіжна, 7, квартира 47. Чекаю.

    Захарович мало не підстрибував від радості. Він знав! Він знав!

    Купив шоколадних цукерок – найдорожчих, шампанського. Сам би не пив: за кермом, а Лілечка хай поласує. Подумав – і купив ще ковбаси, сиру, довжелезний французький багет. Що ще? Нагадав, повернувся за бананами. Заодно прихопив жовтогаряче невідомо-заморське манго, таке яскраве і гарне, що саме просилось до кошика. «Цікаво, – подумав, – яке воно на смак? Це ж треба, життя прожив, а жодного разу не куштував…»

    До будинку домчав як на крилах, хвацько втиснув «десятку» між іномарками. Збираючи пакети, згадав, що без квітів. Сіпнувся було десь бігти, бо ж з поняттям «побачення» завжди асоціюються квіти, шампанське, шоколад, але вирішив, що манго і банани – гарна альтернатива букету.

    Перед дверима під’їзду трохи загальмував: кодовий замок. Та за мить двері відчинились, вийшла висока усміхнена дівчина, схвально кинула оком на пляшку шампанського і спитала: «Ви до кого?» Поки Петро Захарович гарячково міркував, чи можна казати, що він до Лілечки, дівчина знову спитала: «То в яку квартиру? В сорок сьому? Тоді Вам на десятий поверх» – і пройшла повз розгубленого дядька, вихляючи стегнами, залишивши прочиненими двері.

    Добре, що нагадала, а то б Захарович і не подумав скористатися ліфтом. Швидко опинившись перед омріяними дверима, скинув шапку, тоді згадав про лисину – вдягнув. Ні, все одно вже бачила, – зняв. Натиснув на сріблястий ґудзик. Мелодійно проспівав дзвінок у глибині квартири – і двері відчинились. На порозі стояла Вона – його Мрія… У рожевому коротенькому пухнастому халатику, що щільно облягав її високі груди. Ні на що інше Захарович уже і не дивився. Якби не були зайняті руки, то просто в коридорі припав би до них миттю пересохлими губами, навіть несвідомо ступив назустріч на обм’яклих ногах…

    – Вам погано, Петре Захаровичу? Що з Вами? Сергію, біжи сюди!

    І ось уже коханець-невдаха, роздягнений і роззутий, сидить на невеличкому диванчику в кухні і п’є духмяний чай з принесеними цукерками. А першокласниця Мілочка, зменшена Лілеччина копія, показує «дідусеві Петі» свої малюнки.

    – А як Ви знали, що я люблю манго? Мамуся сказала? Ви знаєте, у мене ж немає жодного дідуся! Бабусі є, а дідусів немає. А тепер Ви будете моїм дідусем? – і теревенила, теревенила, тоді вилізла на коліна «діду Петі» і вмовляла його з’їсти хоч шматочок того триклятого манго…

    Коли ж, помірявши тиск і переконавшись, що з серцем у Петра Захаровича все добре, припинили «мілочкотерапію» і нарешті випустили з-за столу, допомогли вдягнутись і навіть шапку встромили до рук, а також пакет з ковбасою, сиром і невідкоркованим шампанським («Ось, Ви забули!»), Захарович відчув себе останнім бовдуром. Забувши про ліфт, несвідомо рахував сходинки, знову і знову переживаючи руйнування всіх мрій і надій. Сидячи на кухні під наглядом Мілочки, він чув, як Ліля, шукаючи тонометр, казала чоловікові: «А хіба я знаю, чого він прийшов? Думала, передачу привіз від мами. От морока з тим дідом! Мабуть, пішки йшов сходами, тиск і підскочив. Вже й сам забув, що хотів. Он, цукерки віддав Мілочці, і фрукти теж. Онукам, мабуть, купив. Так незручно!»

    Сходинок було 162. І на кожній залишалась частинка болю, чи образи (на кого? На долю? На Бога? На себе?), чи гріховного бажання, а чи ганьби…

    Від манго пекли губи (дівчинка таки спромоглася впхати йому шматочок). Плід на смак був наче морква з лимоном, дуже соковитий і запашний, але настільки солодкий, аж до нудоти, що чоловік зарікся куштувати його вдруге.

    Крізь двері пройшов уже інший Петро Захарович: присоромлений і заспокоєний. Глянув на свого підтоптаного залізного «коника», якого необачно припаркував на чужій стоянці: не місце йому було тут, серед новеньких автівок…

    Виїхавши на заміську трасу, Захарович відчув полегшення і навіть усміхнувся. Додому! На передньому сидінні в пакеті дзенькнула пляшка.

    – Давно ми з Марусею шампанського не пили…

    Скапарити (діал.) – зробити щось як-небудь, неякісно.