Різдво – це день народження Любові

У ніч Різдва мені Господь дав зрозуміти,

Що я, як Він, можу любов вмістити,

Що можу я, як Він, любити.

Максим ОЛЕЙНІЧЕНКО

Перше побачення – це завжди хвилююча подія. Особливо, якщо ти вже небайдужа до хлопця, з яким маєш зустрітися. Ліля і хотіла цього, і боялась: раптом вона, реальна, не сподобається Максиму?

Вони спілкувалися вже досить давно. Познайомились у «мережі», годинами «зависали» в «ВК». Зазвичай Ліля не впускала віртуальних знайомих у реальне життя, але Макс був таким гарним, веселим, цікавим – і наполегливим, – що дівчина не змогла відмовити. Щиро кажучи, вона вже була зачарована привабливим юнаком…

Поки йшла до Старого міста, знову і знову прокручувала в голові інформацію: військовий, контрактник, тому на сторінці тільки одна світлина, та й то така, що не дуже роздивишся. Згадала, як подруга лякала: «Може, він маніяк?» Смішно… Ні, вона так не думала. Ліля знала про Макса майже все: чим займається, що любить, яку музику слухає, як звуть його собаку… І те, що вона, здається, дуже-дуже йому подобається…

Посеред площі стояв худенький хлопчина з білою трояндою в опущеній руці. Ліля засумнівалася: невже це він? Ніби схожий. Але чому він такий малий? Хіба про такого вона мріяла?

Ліля була дуже розчарована. Намріяний красень-військовий виявився тендітним хлопчиком, сором’язливим і надзвичайно милим, так само уважним, ввічливим – але ж майже дитиною! Насправді вони були однолітки: обом по двадцять одному року. Ліля знала про це і раніше, але не надавала значення. Двадцять один – вік абсолютного повноліття. Проте поряд з Максом дівчина почувалася старою і пошарпаною. Кому це сподобається?

Втекти одразу не змогла. Максим був такий радий її бачити! Подарував троянду, поцілував у щічку – так просто і невимушено, ніби робив це багато разів. Лілі нічого не залишалося, як слухняно взяти його під руку і дозволити вести себе вечірнім містом. Щиро кажучи, було приємно. Макс був цікавим співрозмовником, а ще справжнім джентльменом: обережно підтримував дівчину на сходах, подавав руку – і ці невеличкі знаки уваги вигідно вирізняли його з-поміж інших Лілиних кавалерів. Тому коли на Алеї закоханих Максим ніжно торкнувся її вуст, вона несподівано пристрасно відповіла на поцілунок…

А вдома, стоячи під струменями гарячої води, повторювала, як мантру: «Я його не кохаю! Я його не кохаю!»

Наступний тиждень боролася сама з собою – і з Максом. Він телефонував – вона не відповідала, писав у «ВК» – ігнорувала. Розуміла, що втрачає не тільки друга… Але навіщо він їй здався?!

Ліля була у тому віці, коли пора вже замислюватися про майбутнє: вдалий шлюб, діти. А що Макс? Він ще зовсім дитина! Так, милий, проте який з нього чоловік? Ні, не треба морочити хлопцю голову. Хай заспокоїться – і забуде.

Стійко трималася майже місяць, хоч Максим не полишав спроб порозумітися. Аж раптом коротке повідомлення: «Нам необхідно зустрітися цього тижня. Будь ласка!» Зрозуміла чи, швидше, відчула якось по-жіночому миттєво: його забирають на фронт. Одразу зателефонувала. Так, їде в понеділок. Призначила побачення, сама.

Він приїхав на батьковій машині. Схудлий, змарнілий, але щасливий. Ліля відчула: щасливий завдяки їй. Цілував її, ніби востаннє. «І справді, – промайнула зрадлива думка, – раптом я ніколи його більше не побачу?» Стискалося серце… «Як, цей хлопчик – на війні? А я, жінка, яку він кохає, відмовлю в його останньому бажанні?..» Не відмовила…

Максим телефонував щодня. Не можна було питати, де він, що робить, тому вона починала розмову незмінно: «Ти не голодний? Що ти їв? Ти не мерзнеш?» Ловила себе на думці, що ставиться до нього по-материнськи, і це дратувало. Навіщо, ну, навіщо їй такі стосунки?

«Втрачаєш час, – застерігала подруга Наталя. – Довго ще збираєшся няньчитись зі своїм Максиком?» Що відповісти? Хіба могла вона кинути Максима тепер, коли йому і так непереливки? «Підтримуватиму його, доки він в АТО. Це мій внесок у боєздатність Української Армії, – жартувала Ліля. – Хай на одного щасливого солдата буде більше. Чим ще можу допомогти?»

Дні минали, життя продовжувалось. Ліля помічала дрібниці, на які раніше не звертала уваги. Місто жило мирним життям, але нікого не дивували хлопці в камуфляжі, військові машини, що вночі гуркотіли бруківкою. Волонтери збирали «гуманітарку», діти малювали жовто-блакитні прапори і писали солдатам листи. А на Алеї закоханих вечорами не знайдеш вільної лавочки…

Ліля почала зустрічатися з Юрою, Наталчиним братом. Він був не набагато старшим, але у свої двадцять шість дечого досяг: працював завідувачем одного з відділень успішного банку, їздив на «крутій» іномарці, нещодавно купив квартиру. Запрошував дівчину в наймодніші ресторани, подарував абонемент у СПА-комплекс. Здавалося, він все знає про жінок: що їм треба, чого вони хочуть, як і скільки. Так, звісно, адже пройшов у столиці тренінг «100 способів задовольнити жінку», чим надзвичайно пишався. От тільки Лілю задовольнити не міг. Її дратувала Юрієва зверхність, його всебічна обізнаність, бажання навчати її гарним манерам, виховувати вишуканий смак. «Але ж чоловік має бути розумнішим, сильнішим, – наставляла її подруга. – Ти ж сама хотіла дивитися на чоловіка знизу вверх». А з Максом вони були майже рівні, щоправда, Ліля носила височенні підбори…

Дівчина розуміла, що потрібно розповісти Максимові правду, але не могла. Йому там і так важко, єдина радість – спілкування з коханою. А раптом він щось собі заподіє? Ні, не можна. Хай уже повернеться щасливо додому, тоді дізнається. Але як дивитися йому в очі? Для нього ж це буде справжня зрада! Адже Макс не розуміє, що кохана його – несправжня, тільки грає роль, а сама тільки й думає, як би його кинути…Ще й подруга «заспокоїла»: «Не журися! Може, його взагалі вб’ють, то й не прийдеться щось пояснювати!» Ліля жахнулася! Як їй язик повернувся? Хлопець там воює, аби ми спали спокійно, а вона… «А сама?»– вкололо сумління…

Наближався час Максимового повернення, і Ліля все більше непокоїлась. На Новий рік Юра зробив їй пропозицію руки і серця – гарно зробив, вишукано, продумано. Встав на одне коліно, коробочка-сердечко… Все, як вона і мріяла. Наталка інструктувала брата, це точно. Замість троянд – орхідеї (троянди – це ж банально), обручка – тоненька, зате з діамантиком. А ялинка прикрашена червоними бантами… Все було ідеально – а Лілію нудило. Не відмовила і не погодилась: «За етикетом дівчина має подумати». «Добре, тільки не довго. Бо я вже замовив зал у «Клеопатрі» на 14 лютого. Хіба ти не мріяла одружитися у День святого Валентина?» Мріяла, це правда…

Максим повернувся на Різдво. Їхня рота мала на Святвечір уже бути вдома, але автобус зламався в дорозі. Ліля їла кутю в батьківській хаті й уявляла, як хлопці сидять у холодному автобусі. Мабуть, вперше щиро молилася за подорожніх: «…Ангела-охоронителя i наставника пошли (а подумки: «Рабу Божому Максиму»), щоб зберігав i позбавляв їх від усяких лихих перешкод, видимих i невидимих, ворогів, провадив у мирі та здоров’ї i знову цілими й неушкодженими повернув…» – і сльози котилися самі собою.

Вони домовлялися зустрітися 7 січня, після Різдвяної служби. Ліля не збиралася зустрічати воїнів, які мали повертатися напередодні, пояснювала, що їде в село до батьків на Святу Вечерю. Насправді ж не вважала себе Максимовою дівчиною, не мала духу стати поряд з батьками, дружинами героїв. І не уявляла, як і коли скаже Максу, що збирається заручитися – не з ним. Знала, що йому буде дуже боляче – і плакала сама…

Літургії майже не чула. Ще ніколи так пристрасно не молилася. «Господи, дай мені розуму! Настанови і навчи мене!»

Вийшла з церкви і побігла до гарнізону. Ще здалеку почула марш, яким зустрічали автобуси. Діти з повітряними жовтими і блакитними кульками, привітальними плакатами, жінки з квітами, дехто з тортами і коробками цукерок, курсанти з прапорами. «Ге-ро-ї! Дя-ку-є-мо!» – розлягалося над площею, а тоді всі заспівали Гімн.

Максима помітила не відразу. З обох боків його обіймали батьки. Він гладив маму по волоссю і ніжно їй посміхався. І стільки турботи було в його погляді, чоловічої сили, мужності і лагідності водночас, що Ліля задихнулась від… Ніжності? Захвату? Кохання? Вона не знала. Але так захотіла, щоб і її цей мужній воїн обійняв, погладив по голові… Вони зустрілися очима, Макс посміхнувся. «Це моя наречена, Ліля, Лілюся, – мовив до батьків, тоді простягнув руку до дівчини: – Йди сюди, маленька!» І вона підійшла. Цілувала хлопця, як справжня наречена. І нарешті заспокоїлась, бо зробила вибір, єдиний правильний вибір: обрала справжнє кохання.