«Прозорі» вірші Віктора Крупки

   Сьогоднішній день «зробив» мені Віктор Крупка і його поетична збірка «Прозорі». Скажу одразу: якщо ви сподіваєтесь на легке чтиво, на «віршики» – навіть не починайте. Я сама почала читати – вперше – на вокзалі. Їхала з Вінниці (де мала щастя спілкуватися з Віктором Петровичем і отримати у подарунок нову книжку), чекала на потяг декілька годин, мала час, мала натхнення, як то кажуть, але… Не пішло. Прочитала один, другий… Навколо галас, люди снують туди-сюди… Ні, вокзал – це місце для кросвордів та жовтої преси, хіба що любовний роман може відволікти від реальності. А Крупка потребує тиші й можливості читати поезію вголос.

   Сьогодні, на другий день Різдва (поки чоловік спав), я нарешті повторила спробу. Не ковтнула, ні, – випила збірку за раз, щоправда, маленькими ковтками. «Прозорі» – це вишукане питво, не для всіх. До цих віршів потрібно дорости – духовно, інтелектуально, світоглядно.

   Не знаю, щиро кажучи, як би я сприймала цю поезію відсторонено, якби не була знайома з автором. Не гадатиму, який в тому сенс? Сподіваюсь, інші – чужі – напишуть про свої враження. Я ж чую в кожному вірші Вікторів голос, його інтонації (а він неперевершений читець, хто не знає). І відкриваю людину заново. Виявляється, поет вразливий, чутливий, дуже ніжний, люблячий син, який знає сільське життя і живе прадавніми вимірами моралі.

   Взагалі, ця збірка показує автора в часовому і просторовому вимірах, він поєднує в собі, на перший погляд, непоєднуване: модну модернову форму і традиційну образність, урбаністичне відтворення життя і глибину сільського світогляду, щиру віру в християнські ідеали та язичницьке поклоніння силам природи…

   Є поезії, як на мене, занадто «мистецькі», пересичені образами-кодами:

Весна віртуалить в останніх снігах,

У перших волхвах, кучерявих і ніжних.

А страх знову жертвенний, знову Ікар,

Вбереться в прозоро-зелені маніжки.

(«Весна настає не за календарем…»)

   Або «Розмай прозрів від болю й самоти…»:

Він на межі безпам’ятства і мрій –

Тендітний і хисткий. В полоні млосних візій

Торкається весни катарсисом надій

І божеволіє, як на полотнах Кізі…

   Не кажу, що це погано. Це класно! Мені в кайф! Проте багато хто «зламає мозок», намагаючись зрозуміти сенс.

   Натомість у Віктора Крупки багато віршів, не менш майстерних, проте більш зрозумілих і простих, душевних. Так він пише про те, що найбільше любить: про маму і батька, рідний дім, кохану жінку…

Від криниці, любистку і перших весняних квітів

Аж до обріїв, віщих доріг і ясних молитов

Рушники простеляла від літа і знов до літа –

Розпросторювала неозоре до болю тепло.

(«Від криниці, любистку і перших весняних квітів…»)

І мальви тліють в неозорих радах.

А мама? Мама знов чекає, знов

У вечори, коли сновидить літньо хата,

А той цвіркун в подвір’ї жне любов.

(«А мальвам мами сниться те, що сниться й мамі…»)

…Вода-вогонь в буянні древа роду,

Де сонце – батько, мати – мрія віща.

У длань одну візьму вогонь, у другу – воду,

А з неба зо-ре-па-да-ти-муть вірші.

(«Горить вода, відлунює в цямринні…»)

    Не можу процитувати всі вірші, але як не згадати мої улюблені: «Я не забув оту давнішню зустріч…», «Напиши, як листа мене чи як нетлінну картину…», «Я напівсонний. Я – напів…» та багато-багато інших…

    Поезія Віктора Крупки – образна, символічна, сповнена вишуканих метафор і неповторних порівнянь, багато віршів побудовано на асонансах чи алітераціях (візьміть до прикладу: «Тлуста тиша тліє натщесерце…»), алюзіях, суто мистецьких термінах. Автор повертає до активного вжитку лексику застарілу, книжну, у нього вона набуває сучасного звучання. Також використовує діалектизми, не боїться просторічних наголосів – відтворює народне мовлення рідного краю. Усе це в поєднанні з неологізмами складається в динамічне мовленнєве полотно, притаманне суто його поезії – впізнаваній, індивідуально-крупківській.

   І на останок: «прозорі» вірші Віктора Крупки – чисті, кришталеві – стануть для вас справді прозорими, зрозумілими, якщо ви глибше познайомитися з автором, його світоглядом, поезію – і надзвичайною харизмою!