Помилки варто виправляти

Щодня одне й те саме: слова, слова… Слова складаються у речення – часом кострубаті, незугарні, безтолкові, інколи, навпаки, стрункі й виважені. За манерою побудови фраз я майже безпомилково вгадую, хто автор, і не лише – чоловік це чи жінка, а й професію, темперамент, характер… От тільки чому люди так не люблять розділові знаки? Орфографічні помилки Word виправляє, а розбиратися з підрядними зв’язками змушена я – коректор щотижневого часопису.

За три роки роботи я настільки звикла шукати помилки, що автоматично перевіряю всі написи, які потрапляють мені на очі: на рекламних біг-бордах, у метро, навіть у телевізорі. Особливо смішно читати смс-оголошення на музичних каналах: таке відчуття, що пишуть їх остаточні бовдури. Невже справді є люди, які вірять, нібито у такий спосіб можна знайти своє щастя? Особисто я ніколи не знайомилась би з хлопцями за оголошенням! Бо справжній чоловік сам шукає собі жінку, а якщо не може – то він або страхополох, або телепень. Навіщо мені такі?

Після довжелезного робочого дня, коли в голові паморочиться від сотень впійманих комашок-помилок, приємно розслабитись. Інколи я жалкую, що вдома на мене ніхто не чекає, але не сьогодні. Від думки, що треба було б ще готувати вечерю, прибирати, робити з дітьми уроки, аж дрижаки беруть. Ні, таки добре бути самостійною, ні від кого не залежною, нікому нічого не винною! У крайньому разі, сьогодні, п’ятничним вечором.

Промокла і змерзла, ледве відігрілась у гарячий ванні. Замість вечері (гарні дівчатка після шостої не їдять, але сьогодні можна, трішечки!) – шоколадний смузі з тертим шоколадом, а потім ще й какао – із залишками недотертої шоколадки. Так, шоколад – це моя слабкість, мій солодкий гріх…

Закутана у махровий халат, плед, ще й з рушником на голові, сьорбаючи грішно-солодкий напій, дивлюсь «МузTV», одним оком слідкуючи за смс-стрічкою. Хто тільки не пише… Такі смішні! Аж раптом увагу привернуло одне повідомлення: жодної помилки! Таке тут вперше бачу. «Х 29. Не бідний і амбітний, вродливий, але вередливий шукає дівчину для зустрічей». І номер телефону. Цікаво, який він, той «Х 29»? (Х – то «хлопець»! А ви що подумали?) Одразу видно, що самозакоханий нарцис. «Вродливий…» Це ж треба так про себе написати! Мабуть, і справді надзвичайний красень. Чи у нього просто завищена самооцінка? От би глянути на нього! 29 років, а не одружений. Мабуть, не до того йому було, справами займався, «не бідний і амбітний». Чи одружений? Тому і дівчину шукає – «для зустрічей», а не для серйозних стосунків. Та ні, не давав би свій номер телефону в прямому ефірі: жінка може побачити чи її подруги, що ще гірше. А може, у нього інший номер для цієї авантюри? Все може бути… Чоловікові забажалося розважитися… Цікаво, чому він просто не може познайомитися з дівчиною, без цих смс? І гарний, і багатий, до таких дівки самі липнуть. Невже в його оточенні закінчилися гарні дівчата? О, так, він же «вередливий»!

Терпіти не можу самозакоханих чоловіків! Так і хочеться їх «обламати»! Що ж, я теж авантюристка: записала номер цього «Х 29» і – після недовгих сумнівів – зателефонувала. Відповів одразу, ніби тримав мобільний напоготові. Може, тільки-но розмовляв з дівчиною, яка мене випередила?

Голос приємний, веселий. Сказав, що звуть його Славком, неодружений і залюбки зустрінеться зі мною. Призначаю побачення – в центрі, у кав’ярні, де ніколи не буваю. «А як я Вас упізнаю?» – спитав. «Я сама до Вас підійду. Хіба Вас можна не помітити? Ви ж вродливий!» – іронізую. Але чоловік сприйняв мій комплімент за чисту монету. «Субота, «Еклер», дев’ятнадцята нуль-нуль, Жанна», – повторив, мабуть, занотовуючи в записнику. От же негідник! Яка я у нього в розкладі? Десята? Двадцята? Але чому я злюсь? Я ж не маю з ним зустрічатися, тільки подивлюсь, здалека.

Суботній день минув швидко. До обіду я відсипалася, надолужуючи недоспані ночі. Потім навела лад у квартирі, сходила на закупи до супермаркету, поспілкувалася скайпом з батьками. І тільки коли почала збиратися на «непобачення», почала трохи хвилюватися. Але чого? Він же мене все одно не побачить! Проте я одягла не джинси, а спідничку, ретельніше, ніж зазвичай, зробила мейк-ап і чесно півгодини намагалася приборкати волосся.

До кав’ярні я прийшла заздалегідь, обрала для пункту спостереження столик у кутку, замовила гарячий шоколад, начепила велетенські страшнючі окуляри і відкрила нетбук, сподіваючись, що таке маскування зробить мене якщо не невидимкою, то хоча б не вартою уваги.

Славка я визначила одразу: справді гарний, навіть дуже! Зовнішність голлівудського красеня, ще й у довгому чорному пальті – моя мрія! Проте подобався він мені, доки не всівся за сусіднім столиком. Розвалився на дивані з виглядом господаря життя. Очі темні, майже чорні. Руки доглянуті, з манікюром. На дівчат, які заходили до кав’ярні, поглядав оцінююче, звисока і гидко посміхався. Добре, що я «не прийшла»!

Можна навіть сказати, що «Х 29» справив на мене відразливе враження, якби не очі. Було в них якесь тепло, ніби вони жили власним життям на цьому пещеному обличчі. Або?.. Так, справді: ніби маска – гарна, але відлякує мертвою штучністю, і тільки очі засвідчують, що за маскою ховається жива людина.

Через півгодини очікування він зателефонував. Я передбачливо вимкнула мобільний. Рівно за 10 секунд після «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності» хлопець встав, залишив на столику гроші й пішов.

Отже, все? На цьому можна поставити крапку? Побачила? Ніби так. Але цікаво, на якій машині він приїхав? Я теж залишила гроші і майже бігом вискочила за двері.

Славка ніде не було видно. Мабуть, уже поїхав. От халепа! І тільки-но я змирилася з цим фактом, як ззаду мене штовхнула велика чорна машина. Не сильно, але досить відчутно: сумка випала з рук, а я сама розтяглась горілиць. Мабуть, я замислилась і не помітила, як опинилась на дорозі. Бувають у мене такі миті ступору…

Раптово пішов сніг. Чи я не помічала його у вертикальному положенні? І серед лапатих сніжинок, десь високо – його обличчя. Стурбоване, але не налякане, співчутливе. І очі… Темно-темно-карі… Мабуть, отоді я і закохалася…

– Ти як? Що болить?

Голос набагато приємніший, ніж по телефону…

– Встати можеш? Чи викликати «швидку»?

– Не треба, нічого страшного…

Сильні руки піднімають мене – і страшний біль пронизує тіло. Я мало не падаю, але Славко втримує і – раз! – я опиняюсь на задньому сидінні його автівки. «Мерседес» – встигаю роздивитись.

Хлопець сідає за кермо і рушає.

– Тебе як звуть?

– Яна (назвала справжнє ім’я, а не вигадане – для конспірації).

– Дуже приємно! А я Владислав.

– Славко?

– Ну, можеш і так називати. Але друзі звуть мене Владом. Слухай, Яно, зараз я відвезу тебе до лікарні, тебе оглянуть, а далі побачимо. Добре?

Складно з цим було не погодитись. Нога нестерпно боліла.

Після огляду, рентгену, повторного огляду лікар повідомив, що переламу, на щастя, немає, але пошкоджено зв’язки гомілковостопного суглоба. Вколов знеболювальне, стягнув еластичним бинтом, виписав рецепт і наказав лежати тиждень-два.

Славко відвіз мене додому і на руках доніс до дверей квартири. Я в цей час подумки обіцяла «зав’язати» з шоколадом…

Терпляче дочекавшись, доки я знайду ключі в бездонній сумочці, хлопець допоміг мені опинитися в ліжку. Добре, що я не одягла вузькі джинси, бо звільняти від них теж довелося б йому. Обклав мені ногу льодом і 10 хвилин розповідав анекдоти, поки не забрав крижаний компрес. Потім намастив «Долобене», напоїв гарячим чаєм і пішов, залишивши візитівку.

Півночі я, розчулена й закохана, думала про свого супергероя. Який же він виявився галантний, добрий, дбайливий… І чому він мені так не сподобався спочатку?..

Вранці я прокинулась від аромату гарячого шоколаду.

– Добрий ранок, сплюхо! Кави не знайшов, у тебе тільки какао. Ти любиш з молоком? Я зробив із вершками. І от, круасани купив, теж з шоколадом. Тобі до вподоби?

Я тільки очі витріщила.

– Як ти увійшов?

– Дуже просто, через двері. Вчора взяв ключі. Ти ж хвора лежача! Чи ти проти?

Я вже і сама не знала, проти я чи ні, щоб цей красень хазяйнував у моїй квартирі.

– Тебе до ванної занести чи сама спробуєш встати?

О… Ну, чому це сталося саме зі мною? Чому замість привабливої дівчини на побаченні він має бачити мене розпатлану і без косметики? Ще й безпомічну… Проте я була вдячна Славкові: крім нього, допомогти мені було нікому…

Цілий тиждень хлопець мене доглядав. Приїздив перед роботою, привозив сніданок і ліки, вдень телефонував, цікавився, чи у мене все гаразд. А я чекала вечора, виглядала його з роботи, ніби молода дружина під час медового місяця. І дуже-дуже не хотіла одужувати…

Спитала його якось, чому він зі мною няньчиться.

– Я ж не збиралась писати на тебе заяву в міліцію. Та й взагалі, сама була винна.

– Можеш вважати це моєю примхою, – посміхнувся. – Може, я в дитинстві хотів стати лікарем?

Це мені нічого не пояснювало, але я не допитувалась і не сперечалась, боялася зруйнувати ілюзію чарівної казки, де він був принцом – хай не на білому коні, зате на чорному «Мерседесі». Нічого його не питала: ні про роботу, ні про сім’ю, ні про ставлення до мене. Зате про себе розповіла все! Крім того, звісно, що я і є Жанна, з якою у нього не відбулося побачення. А як би він міг дізнатися? У мене теж дві «сімки» в телефоні…

І от настав останній день моєї вимушеної відпустки. Славко возив мене за «лікарняним» і дорогою назад запропонував відсвяткувати.

Ресторан, вишукана вечеря, романтична музика… Хоч я ще трохи кульгала, в танці це було не помітно, адже Славко так міцно тримав мене, так ніжно обіймав… А коли розраховувався, офіціант приніс величезний букет ніжно-рожевих троянд, з тим букетом мій принц і виніс мене з ресторану під оплески персоналу і відвідувачів. Це все було так романтично! Звісно, що вечір продовжився у спальні, і я ніколи ще не була такою щасливою!..

Вранці Славко відвіз мене на роботу – і пропав. Жодного разу не зателефонував. І на мій дзвінок не відповів. Я непокоїлась, але не дуже. Може, на роботі щось… Приїхала додому, приготувала вечерю – подзвонила знову. «Ваш абонент…» І тут я запідозрила… Але ні, як можна думати таке про коханого?

Щоб відволіктися від жахливих думок, увімкнула телевізор, улюблений канал. І раптом: ««Х 29. Не бідний і амбітний, вродливий, але вередливий шукає дівчину для зустрічей»…

Сиділа довго… Не плакала. Не билася головою об стіну, хоч дуже хотілося. Що ж, все так і мало бути. «Вродливий, але вередливий» знайшов дівчину для зустрічей, розважився, тепер шукає нову. Ти ще маєш бути йому вдячна: так піклувався про тебе! Що б ти без нього робила? От тільки навіщо йому такі складності? Ти вже про це не дізнаєшся…

Для зустрічей? Дивний він: стільки намучитися зі мною заради однієї ночі? А може, я йому просто не сподобалась у ліжку? Так, справа в цьому! У мене ж досвіду кіт наплакав… І тут мене прорвало…

Як швидко все може змінюватися: минула ніч була найщасливішою в житті, а в цю я зрозуміла, чому люди скоюють самогубства…

Але настав ранок, зійшло сонце – і я почала нове життя. Без Нього…

Для початку спустила в унітаз сімку з нещасливим номером, звільнила кімнату від троянд – просто через вікно! Заодно провітрила квартиру, щоб і духу того збоченця не лишилось!

Ходила на роботу, працювала, ніби намагаючись надолужити згаяний час. Слова… Слова… Чорна волохата гусінь речень…Помилки-комашки…

Десь через місяць опанувала себе настільки, що захотіла побачити того, хто розбив мені серце. Подивитись йому в очі. І, якщо знайдуться слова, спитати: чому? Чому він так зі мною?

Номера того «Х..»-Славка не зберегла, але ж хіба я не знаю, де його шукати? Щоправда, довелося декілька днів дивитися «МузTV», доки «не бідний і амбітний» з’явився за новою жертвою.

З усією вигадливістю змінивши голос, телефоную. Веселий, хоч би йому що! Але… тембр трохи змінився. Чи я вже почала його забувати?

Представилась Іванною. Домовились зустрітися в тому ж «Еклері».

Майже не хвилювалась. Чого тепер? Все одно нічого не повернеш. Замість кохання – образа, злість, жага помсти. Може, дати йому по голові вазою? Чи подряпати його дорогущого «мерина»?.. Ні, я буду вищою. Прийду – красуня (бо ж схудла за цей місяць так, що очі – на все обличчя)! Хай лікті кусає! Подивлюсь йому в очі і спитаю: «Чому?»

Так уявляла собі, поки добиралась до кав’ярні. Поблизу не видно знайомої машини, значить, я перша прийшла. Погано, не той ефект. Але ж не стовбичити на вулиці. Увійшла, зняла пальто.

– Іванна? Це Ви? Я Славко! – піднявся із-за столика симпатичний парубок.

– Славко?

– Так. Ярослав, якщо Вам так більше подобається.

Я розгубилася. Але хлопець сприйняв це як дівочу сором’язливість, галантно усадив мене за столик, щось замовив. Через трохи до мене повернувся дар мовлення. Спілкуватися з Ярославом було легко і приємно, тому я наважилась спитати його про важливий для мене день. Він не одразу згадав, та потім таки зміг співставити події і дати.

– То ти Жанна?

– Так, Жанна й Іванна – майже те саме ім’я, тільки різними мовами. То, виходить, ти тоді не прийшов?

– Ні, не зміг. Але я дзвонив Жанні, тобто тобі, я дуже відповідальний у цьому. Ти не відповіла, була поза зоною.

Так, я ж вимикала телефон. Потім бачила пропущені дзвінки, та думала, що то Славко – Владислав – телефонував з іншого номера.

Виходить, я помилилась, і Славко, мій коханий Славко, не «вродливий, але вередливий»? А в «Еклері» мав зустрітися з іншою людиною, можливо, діловим партнером. Тоді куди він зник? Може, з ним щось сталося?

Вибачилась перед Ярославом і побігла додому. Що робити? Як його знайти? Я нічого про нього не знала: ні прізвища, ні адреси, ні місця роботи, навіть номеру машини. Зате знала особливі прикмети! Слава Богу, бачила його голим! Треба обдзвонити лікарні: може, згадають хлопця з яскравим татуюванням? А якщо ні? Якщо він не потрапив до лікарні? Якщо просто втік від мене? Хай він не той Славко, та це не означає, що всі інші припущення хибні. «Але про це я подумаю завтра…» – процитувала подумки Скарлет і, сповнена завзяття, взялася до справи.

Знайти людину без прізвища, лише за одним татуюванням, тим більше змусити людей згадувати події місячної давності майже не реально. Та я змогла! На це пішов не день і навіть не тиждень, до пошуку були задіяні десятки людей: спочатку лікарі, потім небайдужі пацієнти і навіть радіоведучі. Всі шукали Славка, вірячи у теорію «шести рукостискань». Сама я б давно зневірилась, але люди підтримували і надихали. «Якщо він мене не кохає, я не заважатиму, нічого не вимагатиму, тільки спробую допомогти». Тоді я вже знала, що Владислав Ш. справді того страшного дня потрапив у ДТП і мало не загинув. Довго лікувався, а потім… зник. За вказаною адресою його не було, квартира стояла порожня.

Як виявилось, поки Славко перебував у лікарні, його фірма збанкрутувала, квартиру забрав банк за борги, машина не підлягала ремонту. З величезними труднощами я змогла знайти адресу його батьків, які забрали мого коханого до себе.

Я не думала, яким став Славко. Мені було байдуже, що він тепер, можливо, інвалід. Боялась лише одного: що він до мене байдужий…

Знайшла будинок Владиславових батьків швидко: в райцентрі всі одні одних знають. Постукала – не відповіли. Двері були відчинені – і я зайшла, ніби стрибнула з вишки.

Славко сидів у інвалідному візку, худий, але чисто поголений, підстрижений, охайний. Щось майстрував. Підняв на мене очі… І я не стрималась. Щоб сховати сльози, опустилася перед ним на коліна, обійняла, притулилась обличчям до грудей…

– Пробач, пробач! Я не знала… Я думала, що ти мене кинув…

Він не ворухнувся, ніби скам’янів.

– Яно, їдь звідси.

– Ні, я не поїду, я буду з тобою! Я доглядатиме тебе, як ти мене колись.

– Ти мені не потрібна! Не потрібна, чуєш! Я тебе не кохаю! Не любив ніколи! Йди! Ти мені бридка!

І відштовхнув. Обличчя біле, як крейда, сльози на щоках. А губи скривлені зневажливо. Я згадала нашу першу зустріч. Обличчя-маска, тільки очі живі.

Подивилась в його очі – біль, страшенний біль, аж у мене серце зайшлося. Я так його кохаю! І чи то від багатотижневих переживань, чи від миттєвого розпачу сили мене залишили – і я втратила свідомість. Зараз я думаю, що то була підсвідома реакція мого мудрого організму, бо нічого кращого тоді я б не зробила.

Коли прийшла до тями, Славко сидів поряд зі мною на підлозі, бризкав на мене водою і цілував. Не знаю, що подіяло сильніше…

– Яночко, пробач! Ти так мене налякала!

– Славочко, коханий, я без тебе жити не можу, як ти не розумієш?

– Але ж я…

– Ти живий! І це найголовніше! Якби ти знав, як я тебе шукала… Але тепер ми разом – і все буде добре, правда?

– Янусю, ти найкраща дівчина на світі! Я не знав, що є такі, не вірив. Аж доки не зустрів тебе…

Славко розповів, що колись зустрічався з дівчиною, то було його перше кохання. Але вона залишила його заради заможного. Тоді Славко заприсягся розбагатіти, працював цілодобово, започаткував свою справу, досяг успіху. А на дівчат дивився зверхньо, зневажав їх. Доки не зустрів мене. Каже, що я була такої беззахисною і безхитрісною, слабкою і наївною, що він і сам не помітив, як покохав. А потім аварія – і все життя шкереберть. А коли ще я не відповідала на дзвінки, жодного разу не прийшла до лікарні… Бідненький, що він пережив!

Згодом у нас були неодноразові розмови, під час яких коханий намагався мене переконати, що він тепер мені не пара: інвалід, та ще й без копійки в кишені. Але я тільки сміюсь! Головне, що Славко мене кохає! А все інше ми подолаємо, разом. Жити нам є де, а гроші будуть: він же такий розумний, буде ще у нього власна справа. Та й не такий вже він інвалід: ходити може, тільки ще погано, але займається так уперто, що скоро, впевнена, обходитиметься без візка. А якщо знову заведе таку розмову, є у мене переконливий аргумент, уже декілька тижнів, як є. От тільки це – сюрприз!