Наш Лорд

Лорд з’явився у нашій родині випадково, як і всі інші собаки. Малюка-ротвейлера виплекав не знайомий нам до того хлопець, родич одного з друзів чоловіка. Придбав цуценя за великі кошти – з документами, гарним родоводом, рік ростив його і виховував. Та сталося так, що змушений був поїхати з міста, залишивши свого улюбленця бабусі. Ротвейлери, як відомо, пси немаленькі, сильні і досить небезпечні для тих, хто не вміє з ними поводитись. Тому бабця була не в захваті від такого співмешканця. Почали шукати, кому б подарувати «цуцика». Так Лорд став нашим.

Пам’ятаю, як його привезли. Чоловік з усією обачністю готувався до зустрічі нового собаки. Не маленьке ж песеня, незнайоме, ще й ротвейлер! Про цю породу кажуть: «дурні пси, непередбачувані, зі змінами настрою, можуть навіть хазяїна загризти…» Пам’ятаю, я теж тоді ставилась до ротвейлерів з пересторогою. І от цей «монстр» тепер член нашої родини.

Микола, чоловіків товариш, привіз Лорда у багажнику «Жигулів». Під’їхав майже до вольєра, а відкривати боїться. Каже, що вдома ледве його до багажника запхали, а в дорозі пес так гарчав і бився головою, що тепер, може, взагалі скажений. І справді, на багажнику вм’ятина.

Чоловік надягнув куртку, рукавиці, щоби, в разі чого, Лорд його не покусав. А мені чомусь стало смішно. Відкрили багажник, Лорд одразу вистрибнув. Я уявляла його набагато вищим. І зовсім не злякалась. Поки хлопці отетеріло вирячували очі (боячись кричати на мене, щоби не розізлити собаку), я вже обіймала песика, гладила і говорила до нього. Легенько за ошийник завела до вольєра. Тоді вже і чоловік підійшов, а потім дуже на мене сварився.

Спочатку Лорд жив у вольєрі, але сумував, тоді ми поселили його на подвір’ї як звичайного сторожового собаку. Він був дуже смішний! Такий сильний, що ніхто не міг його втримати, а думав, мабуть, що він ще маленьке цуценя! Стрибав на всіх, хто підходив: покладе лапи на плечі (чи на груди, це вже як кому пощастить) і дихає з присвистом щасливо, висолопивши великий рожевий язик. Часом і на землю міг звалити, якщо не втримаєшся на ногах. А скільки ми через нього отримали синців! Оббіжить навколо тебе, закрутить ланцюг навколо ніг – і як рвоне! Найбільше діставалось мамі: то хотів погратися і вкусив за ногу (бо ж думав, що він легенько), то на землю завалив. Тому мама, проходячи повз Лорда, намагалася бути суворою, нерідко й водою з відра його поливала, щоб заспокоївся. А скільки ланцюгів розірвав! Почує, що повз подвір’я віз тарахкотить, так рвонеться, що сталеві кільця розлітаються! Спробуй тоді його спіймати! Одного чоловіка слухався. Нарешті придбали ланцюг для бугая, дуже товстий і важкий, щоправда, Лордові було байдуже, він його зовсім не відчував, але і не зривався більше.

Ми прочитали, що ротвейлери були виведені ще у Стародавньому Римі, щоби нападати на колісниці. Тому коли Лорд бачив коня чи колесо, яке обертається, – біснувався! Гавкав навіть на чоловіка, якщо той їхав на велосипеді. А коли зривався з ланцюга, всі навколо ховалися по хатах: наш ротвейлер не одного собаку прикінчив. Це ж бійцівська порода: схопить зубами за загривок, раз тріпне – і все… Через те інші пси його боялися, аж присідали.

А котів як не любив! Колишній господар вчив його з дитинства: «Кіт!» – і це був сигнал вбивати. Ми так і не змогли відучити його від цього. Коли Лорд бачив кота, перетворювався на дикого звіра. Навіть наша кицюня Анфіска не вбереглася, підійшла необачно на небезпечну відстань – і поплатилася життям… Ох, і отримав же він на горіхи від мами за це! Проте так і не подолав цієї інстинктивної ненависті до котячого племені. На щастя, це був єдиний його недолік.

Лорда всі любили! Кожний намагався пригостити кісточкою з руки, дати смачненького. Він був такий наївний, безпосередній, велика дитина! Так смішно крутив безхвостим задом, вітаючись і очікуючи на смаколики, що не можна було втриматись від реготу!

Любив гуляти з нами в лісі. Чоловік вів його на повідку через село (не можна було інакше, бо всі навколишні жахалися ротвейлера). Але то так здається, що вів. Насправді Лорд тягнув його з усієї сили, затягав ошийник, хрипів, мало не задихався. Ми не встигали за ним, майже бігли до самого лісу. Коли ж на узліссі чоловік відстібував повідець, Лорд не міг натішитись свободою: бігав навколо, але недалеко, і жодного разу не втік, не зробив шкоди. Нагулявшись, любив повалятися зі мною в траві або поборотися з чоловіком чи сином. Одного разу хотів погратися з коровами, які паслися на полі: стрибнув на одну, а ті, організувавши кругову оборону, почали наступати на бідного собачку. Лорд спасував – і корови бігали за ним усім стадом по полю, аж доки господар його не забрав.

Дуже любив купатися – і в річці, і в ставу, і коли чоловік поливав його теплою водою зі шланга, тільки боявся мами з відром.

Під час останньої прогулянки купався зі мною в ставу, а потім заліз у болото. Коли поверталися додому, біля нас зупинилася автівка: знайомий запропонував підвезти. І не встигли ми з чоловіком зреагувати, як Лорд уже сидів на колінах у водія. Той закляк. А Лорд зручненько вмостився (замастивши болотом і господаря, і салон машини) і гавкає до нас: «Чого ви? Сідайте!» Ледве забрали його. Знайомий був цьому надзвичайно радий, навіть не ображався, що довелося мити і прибирати.

Таким Лорд і залишиться у нашій пам’яті – великою дитиною, смішною і наївною…

Не стало нашого улюбленця на Святвечір. Захворів напередодні Нового року, і як ми не намагалися його вилікувати – помер…

Кажуть, що коли людина помирає на Різдво чи Великдень, її душа одразу потрапляє до раю. Сподіваюсь, що і наш Лордик зараз бігає за метеликами у своєму собачому раю…

Сьогодні вранці на стіні старої хати, біля якої стояла зимова Лордова буда, обсипалась штукатурка – і проявився силует собаки, ніби відбиток нашого чотирилапого «малюка». І як після цього не вірити в дива?