Диваки, форевер!

Володимиру Захар’єву,

мархоцькознавцю

Біда наша в тому, що ми не цінуємо пам’ять,

Руйнуємо замки заради примарних вигод,

Багатих не любимо, заздримо тим, кого славлять,

Каміння жбурляємо потай в сусідський город.

Ми хочемо жити, «не парячись», зручно і сито,

І байдуже нам, що під камінь вода не тече;

Аби тільки в мене вродило і визріло жито,

В сусіда ж засохне нехай або вигорить вщент.

Зате нас тривожить постійно: «А що скажуть люди?»

І ми живемо напоказ, милосердя творці!

Та є диваки – світлі, вільні від зла і облуди,

І їм навіть в кайф, що вони не такі, як усі.

Мабуть, натерпівся колись і Ігнацій Мархоцький

Насмішок і заздрості, злоби, непорозумінь:

«Ото землевласник, поміщик, багач, шляхтич польський!

А знищив кріпацтво у межах своїх володінь!»

З навколишніх сіл він створив Миньковецьку державу

І дав конституцію людям, парламент, суди,

Сусіди ж сприймали реформи його як забаву

Або смакували «дивацтва» на різні лади.

Він стільки зробив для людей! Різні мануфактури,

Майстерні і фабрики – люд працював, багатів.

А школи, лікарні! А пам’ятки архітектури!

Та інші цього не зробили б за десять життів!

Куди все поділося: храми, палаци, заводи?..

Столиця держави тепер – невелике село.

Із давніх-давен зберігають культуру народи,

А тут все зруйновано, хоч двісті років пройшло.

В радянські часи у маєтку – колгоспний корівник.

А що? Граф Мархоцький робочу худобу любив.

На місці Бельмонду співає обскубаний півник,

Богиня Церера селян закликає до жнив…

Та є і тепер диваки, слава богу, на світі!

По крихтах збирають історії рідної скарб.

Нехай ваше сонце навіки зависне в зеніті,

Натхнення та успіх ясніють палітрою барв!

27.08.2016 р.