Хай буде так

Забути, все забути! Назавжди.

Ми більше не повернемось туди,

Де кожний подих повнився тобою.

Ти переможець дивного двобою

Між жалістю і самолюбуванням,

Зрадливими словами і мовчанням…

Мовчало серце. Пінились слова,

За стільки років згіркла пахлава

Твоїх речей. Ти не дзвонив ні разу.

За гордістю ховаючи образу,

Уважно сповідь слухала – і знову

Втрачала волю, принципів основу…

«Не треба! Ні! Не хочу!», – шепотіла,

Але під тиском молодого тіла

Розкрилась, для обіймів, для жаги –

Раптово повінь топить береги,

Невідворотно, стрімко, без упину…

Хай буде так, як є… Хоч на годину…

Жіноча мудрість? Первісний інстинкт?

Заплутаний моральний лабіринт.

Не люблячи, кохання дарувати,

Жаліти і образи пробачати,

І рятувати (хай життя минає!)

Тих, хто про тебе завтра й не згадає…