Присвячується Лесі, дуже гарній лаборантці Дунаєвецької ЦРЛ.

Лесечко, вибач, що так вчинила з чоловіком твоєї героїні! Але ж кінець щасливий...

Вона загубилась у житті. Вже давно… Двадцять років назад пішла з дому, у якому виросла, в якому пройшли найкращі роки її життя, – пішла безповоротно. Чи шкодувала? Так, щодня. Але не могла повернутись. Спочатку не могла змиритись з обманом, щоденною брехнею, якою, як з’ясувалось, була оточена з раннього дитинства. Потім вважала себе недостойною, не вартою нормального життя, у якому є люблячі батьки, щаслива родина… А тепер – пізно. Вони ніколи їй не пробачать. А якщо і пробачать, вона все одно не зможе подивитись їм в очі…

Хвилі лагідно цілували босі ноги. Нагрітий південним палючим сонцем пісок ще зберігав приємне тепло, і так хороше було йти берегом назустріч грайливому вітерцю… Край сонця вже купався в морі, запалюючи і небо, і хвилі багряною загравою вечірньої зорі. І десь там, на обрії, марились пурпурові вітрила корабля, на якому пливе до неї з невідомих країв казковий принц…