Сусіди

Колись у цей день не обходилося без "фронтових ста грамів". Зараз свято пройшло зі спогадами, сльозами і квітами до пам'ятника загиблим односельцям. Уже немає у нас жодного ветерана. Та й "діти війни" досить похилого віку. 
Для мене 9 травня - день значущий, адже мої дідусь і бабуся - фронтовики. І хоч їх давно немає на цьому світі, живе пам'ять про них. 
А для наших дітей Друга світова війна, мабуть, те саме, що для нас колись війна з французами 1812-го чи Грюнвальдська битва. Сказати, що мені шкода? Мабуть, ні. Я б хотіла, щоб усі люди забули про війни. Але ж так виходить, що поки ми пам'ятаємо, доти і бережемо мир. 
Не хочу про війну. Це дуже страшно. Я знала про неї з книг і кіно. А дідусь і бабуся, які побували в тій м'ясорубці, воліли про те мовчати. І взагалі, я помітила, що радо розповідають ті, хто насправді там не був.

Сьогодні ми згадали - і дякую, що щороку на мітингу зачитують імена усіх загиблих односельців - тих, хто не повернувся. Поклали квіти. І пішли додому. 
І доки є старші люди, житиме 9 травня. Хоч я і проводила "лікнеп" стосовно 8 травня. Вони розуміють. Але все одно ходитимуть до пам'ятника саме дев'ятого.

Під враженнями сусідка тітка Віра попросила сфотографувати її - на пам'ятник. "Бо ж помру, а у мене фотокартки немає". Тоді всі почали фотографуватися (не на пам'ятник, просто так). 
Дай Бог, щоб ви всі жили ще довго-довго, дорогі мої сусіди!