Сьогодні день такий похмурий…Сонця не видно ні в калюжах, ні на сірому низькому небі. Навіть одразу не відрізниш небо від брудного, просоченого водою снігу.

 Вчора зима намагалась повернутись: не кидала снігом зі злості, а прикидалась доброю красунею у білому пухнастому манто. В  середині березня – чудовий зимовий день!  Яскраво-сніжний! Сонячний! Легенький морозець не щипає за щічки, а турботливо опускається до ніг, простеляє пухнасту білу шубу – останню зимову коштовність, щоби я не забруднила чобітки.

Зима нещиро посміхається теплими сонячними промінчиками, намагаючись зберегти баланс між крижаною стриманістю і жагучим бажання залишитись. І на що сподівається?.. Вчорашній сніг люди зустріли невдоволенням. Їм набридла кришталева прозора краса! Ох, ці люди-людиська! Вічно невдоволені! Очікують не знати чого! Що б не запропонувала  чарівниця-природа, їм завжди мало! Прагнуть недосяжного! А те, чого досягли, перестають цінувати… Забувши, як увесь грудень мріяли про сніг, не радіють останньому дарунку зими, нарікають і топчуть тендітні кришталики сніжинок, перетворюючи нерукотворну красу на брудно-сіро-коричневу багнюку…

Прощавай, зимонько! Мабуть, я єдина сумуватиму за тобою…

13.03.2012