51. Партій тих розвелося, вискакують, як прищі, на незрілому обличчі демократії.

52. Читав колись у Ромена Роллана: «Безумна пристрасть змінилася безумною ніжністю». А в мене вдячністю. Ніжністю теж, але найперше вдячністю. Це жінка, про яку мрієш, навіть якщо вона вже твоя.

53. Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

54. Наївні люди, вони думають, що це їм як за радянської влади, яка боялася  негативної інформації  про себе. Ця навпаки, цій тільки й потрібна негативна  інформація про Україну, вона її навмисно продукує сама, щоб в очах світу існування такої держави втрачало сенс.

55. … Останні ілюзії скинуть із себе шаровари і зроблять стриптиз через голову.

56. Це ж не те, що ми, – кого не нав’яжуть, терпимо. Цілковита громадянська анемія. Навіть колінного рефлексу нема.

57. Я часом думаю – може, він дитина індіґо? Все схоплює на льоту, я  вже  не  долітаю.  Це  вже  покоління, яке слухає музику індастріал і абстрактне техно, і вся його культурна інформація з інтернету. А я все ще читаю газети і люблю «Шляхетні вальси» Равеля.

58. Кожному поколінню сняться свої кошмари.

59. Реформи  буксують,  енергетику  лихоманить,  віце-прем’єра  от-от посадять. Це мені нагадує анекдот про курку, яку обпатрали і вона лежить. Лежить-лежить, і вже не витримує – то ви мене вже або засуньте в піч і спечіть, або поверніть пір’я!

 У нас обпатрані всі. Це ще метода з радянських часів – щоб всі були у підвішеному  стані.  Ось ви думаєте, що ви люди, а щомиті вас можуть підсмажити. Кого чуткою, кого пліткою – крутнуть рожен компромату, і зашкварчить чорний піар.

60. Духовний канібалізм.

61. Хтось із нас хворий – чи ця влада, чи  я.

62. День у день, з року в рік, все життя одне й те ж – становище мови, яка гине, література, яка занепадає, історія, яку не можна читати без брому.

63. Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще  в  радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну  масу катастроф. До того ж при такій глобальній оптиці корегуються пропорції власних проблем.

64. Дар одночасного бачення, – каже  дружина, – це страшна річ. Може розірвати зсередини, ніхто й не зрозуміє, що з людиною сталось.

65. Мудрість мужчини – промовчати, коли говорять стихії.

66. Періоди у нас всі критичні, але ніколи не вирішальні.

67. Що ж, зіщулимося у чеканні позитивних змін.

68. На чолі маніфестації монолітно йшли депутати і лідери опозиції.  Дорогою в ряди демонстрантів вливалися перехожі. 

Я теж хотів влитися, але коли побачив декого з депутатів, передумав.

69. Опозиція створила Фронт національного порятунку. Сильно сказано: Фронт. Та ще й національного порятунку. Але поки дійшло до діла, перейменували його на Форум. Залишилась тільки літера Фе. Бо фронт це фронт,  це треба боротися. А Форум якось м’якше, комфортніше – побалакали, сіли та й заплакали. Тим паче, що сіли дуже різні люди. Серед них є й такі, поруч з якими перший псалом не рекомендує сідати.

 Зманеврували у слові, зманеврують і в ділі.

 Лінію  фронту  національного  порятунку  у  нас  давно  вже  тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.

70. Ще трохи – і я зломлюся. І пошлю всіх теперішніх незламних.

71. Ясно, що жінка тонша. Жінка – інструмент, а я – прилад. Навіть найдосконаліший прилад поступається інструменту. Це як комп’ютер і скрипка. Як піаніно і агрегат.

72. Всі жінки – садистки.

73. От хто у нас є, це журналісти. Очі суспільства, яке спить.

74. Якщо тебе хтось душить, треба його адекватно вкусити.

75. Троянда – як  кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти. Я, мабуть, не вмію. У мене вже й руки поколоті, і серце.

76. Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо чого передати.

77. Час – великий карикатурист.

78. Українці з тих націй, які ще вірять у заступництво своїх геніїв, у свої національні символи, у непорушність своїх святинь.

79. До пам’ятника прошкує урядова делегація на чолі з президентом. Попереду, за ритуалом, гопакедія в шароварах, у віночках і плахтах, несе кошики з квітами. Затим поважно виступають перші особи держави, половина з яких того Кобзаря не читали і мова його їм до фєні. Але ритуал є ритуал,  щорічна  церемонія. Кобзар кам’яний, від казенної риторики захистити себе не  може.

80. Але було вже пізно. Репортажі вже зняті, кадри швиденько змонтовані й запущені по всіх каналах з відповідним коментарем – хай дивиться Європа й  Америка, які у нас націоналісти бандити!

Так, наче там не буває подібних сутичок, наче там не літають пляшки зі всілякою сумішшю, і поліція не пригинається за щитами під градом каміння. Так ні ж, у нас це сенсація, у нас це вияв не чогось там, а «фашизму». Сам гарант  про це заявляє з гіркотою і пафосом, залякуючи суспільство «ознаками коричневої чуми». Хоча, як на мене, найкоричневіше у цій країні – це диван в його кабінеті.

81. А патріоти чубляться – хто зробив  провокацію? Неодмінно сама міліція, перевдягнувшись, пішла на себе. Виламала турнікети, врепіжила себе дрюком, швиргонула димову шашку. А ми, ми люди свідомі, ми завжди за мир і злагоду,  ми борці  помірковані, ми прагнемо компромісу. Це нас підбили зловмисники, підбурили провокатори, внідрилися комуняки, – ну, словом, рука Москви.

Якби кобзар із бандурою заспівав про це славне побоїще, то й кобзар би заплакав, і люди, і всі козаки з того світу. То ви ж як взялися боротись, то вже  боріться,  панове.  Боріться або не беріться. Вирішуйте – фронт чи форум?

82. Лінію фронту знову тримають мертві.

83. Я  вже ладен був кинутись у вир подій. Але події не завирували.  Захлинулися в нерішучості й резиґнаціях. Як завжди.

84. Сумно все ж, коли твоя нація така безпорадна. Ледь що, зразу у відчай.

85. В резерваціях резонансу нема.

86. Пам’ятаю, одна жінка  простягала  руки до омонів, благала: – Хлопці, невже ви не любите Україну? – А вони їй іржали в обличчя: «Любім, только без украінцев».

І ніхто у світі не обурився, і не назвав це фашизмом.

87. «Злагода!  Єдність!» – товчуть, як у ступі, а де ж та єдність? Перегризлися між собою. Хочуть збудувати державу. Так державу ж треба будувати з підмурка, щоб кожен свою цеглинку поклав. А з того каміння, що за пазухою, держави не збудуєш.

88. Який Хічкок зі своїми «Птахами»? У нас свої своїх заклювали.

89. Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.

90. – Чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі?

 – А чайка, яку зварили в каші, може себе ідентифікувати з собою? Тільки з кашею.

91. Її характер перемелює мене, як жорна. Я стаю легкий, сипкий і сам для себе непереконливий. Мені хочеться звіятись і полетіти.

92. Диктат приматів. Куди подітись людині?!

93. У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне.

94. Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини  поневолених,  але  гордих,  націй  мислять  категоріями свободи. А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде.

95. Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами.

96. Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.

97. У подружньому житті пристрасть з часом вщухає, натомість приходить постійна  невщухаюча  ніжність.

98. Життя це  теж  тимчасова  схема.

99. Шизоїдний  сель  свідомості  заливає  суспільство.  Слово  знецінилось. Мова втрачає пульс.

100. Втім, жінка – як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.