Мабуть, було дев’яте життя котяче…

Сьогодні не стало нашого кота Марсіка. Багато хто його знав, бо це був незвичайний кіт: він умів розмовляти. Не як людина, звісно. Але декілька слів вимовляв чітко і зрозуміло. Коли просив їсти, то кричав: «Оля! Давай!» (Багато хто його знімав, тож спробую відшукати відео і розмістити).

Оля – то чоловікова мама. Не раз сварилась на нього і кляла: «А щоб ти сконав, паскуда проклята!» – коли накладав купи на п’єцу, проте коли хворів, то плакала над ним і лікувала.

Марсік був не найкращим із домашніх улюбленців, я б сказала, був досить-таки паскудним котом. Але навіть він не заслужив такої смерті. Якої? Жахливої! Сусідка заколола його вилами. Навіть не сусідка – жила досить таки далеченько. Але Марсік часом її відвідував. От і наклав головою… Мабуть, використав останнє своє котяче життя…

Колись я вже писала про нього. Аби не повторюватися, розміщу нижче розповідь з «Чотирьох котячих історій».

Марсік

Марсік – величезний сибірський кіт, сірий, пухнастий, з велетенською головою і круглими нахабними очима. Він був улюбленцем Лізи – чоловікової сестри, жив у квартирі і вважав себе її власником, тому робив, що заманеться: точив кігті об ніжку кухонного столу (аж довелося його викинути, коли ніжка обломилась), спав на подушці господині, передер усі тюлі й штори, стрибав з холодильника на сервант і назад, виривав кімнатні рослини з горщиків, гадив не тільки на підлозі, а й на шафі, і взагалі, був досить неадекватним. Він не просто нявчав, а видавав такі звуки, ніби нечиста сила з потойбіччя. І все йому сходило з рук, бо господиня його по-справжньому кохала. Любов цю засвідчувало розгодоване котяче тіло вагою в 9 кг, свіжа рибка на вечерю і печінка тріски на сніданок. А також вартісні ліки, бо Марсік постійно страждав на погане травлення, а через його нетримання страждали всі інші мешканці квартири. Тому коли Ліза поїхала на заробітки, її улюбленця сплавили в село.

Спочатку бідний кіт забився до шафи, коли ж його звідти витягли, сховався під ванною. Звідти дістати налякану тваринку не могли, вирішили, що сам вилізе, коли заспокоїться. Проте вперше Марсік виліз на третій день: мабуть, голод таки переміг страх. Але поїв – і знову чкурнув під ванну. Так тривало більше двох тижнів. Нарешті городянин повністю освоївся – і поступово з флегматичного товстунчика перетворився на справжнього котячого мачо! Якщо раніше він боявся кішок, і коли йому приносили подружку, ховався від неї під диван, то тепер всі навколишні кішечки почали приносити сіреньких пухнастих кошенят. Що найдивніше, для нашого донжуана не було різниці, березень на календарі, січень чи травень: він був завжди готовий до любовних пригод.

Тепер Марсіка не впізнати: він дуже стрункий, трохи облізлий, тільки голова все така ж велика і кудлата, а морда в шрамах, що робить його схожим на пірата. Мабуть, це робить його надзвичайно привабливим в очах провінційних муркотунок…

..................................................................................................................................................................

Це я писала в липні 2018 року. Додам ще, що Марсік навідував не тільки кішечок. Так само, як кохатися, любив цей котяра поїсти. І якщо вдома нічого було потягти, то ходив до сусідів, не гребував також магазином і базаром: крав рибу, а хазяйка Оля мусила платити. Зате ж і розповідати було про що! Наприклад, якось сусідка купила тюльки, почистила її, гарно виклала на тарілку і вийшла за цибулею. Повертається, а з дверей Марсік виходить, з тюлечкою в зубах. «От гад! – подумала. – Тюльку потягнув!» Дивиться: а тарілка порожня, аж вилизана, отже, та рибинка була останньою… І таких випадків безліч! То курку вкрав, то коробку цукерок погриз, а в магазині – пачку анчоусів поцупив… І все ж таки навіть найгіршого злодія не мали б карати на смерть…

Не уявляю, як про це маю мамі сказати…