МОЯ КРАЇНА

Моя країна з обличчям немолодої повії

носить куценькі спіднички та високі підбори.

Маскується під білявку. Вона це добре уміє.

Розмовляє на суржику. А найчастіше взагалі не говорить.

Бо це доволі непросто, коли зайнята іншими справами.

Коли мовчання – це золото, про що казати?

Моя країна бувала з лівими і бувала з правими?

Усім їм подобалося бути ззаду.

Ні, ну не треба думати, що саме про це вона мріяла у дитинстві.

Ніхто про таке не мріє, воно просто трапляється.

А найсмішніше, що той, хто сьогодні її під парканом затисне,

назавтра з’явиться у якомусь пафосному глянці.

Причому не десь, а на самісінькій його обкла́динці

виблискуватиме на тридцять два осяйною посмішкою.

Й усі порядні ґаздині млітимуть від цієї сили і влади,

готуючи сніданок і прибираючи скуйовджену постіль.

Моя країна погано спить. Їй сняться вирвані зуби,

випалені поля й усяке інше, що лиш може наснитись.

А в той момент, коли на кригу виходять загнані зубри,

вона починає плакати, і не здатна спинитись.

Моя країна – сумна європейська заробітчанка.

Типова історія – забрали паспорт, залякали, змусили.

Але на дні її шафи й досі зберігається хустина. Квітчаста

з китицями – старовинна, іще бабусина.

І у цьому клаптику переточеної міллю тканини

вона знаходить свій порятунок, своє одиноке спасіння.

Моя країна живе, рахуючи дні й години.

А іноді вона купує дешеве пиво і пакетик насіння,

і йде кудись на берег дивної тривожної річки

дивитися на качок, що плавають і пірнають у темні води.

О, якби вона тільки могла не вірити усім зустрічним

і перестала чекати з моря погоди.

Якби вона змила з обличчя залишки поганого макіяжу,

перевдягнулася у щось пристойне, навчилася розрізняти відтінки…

Моя країна тотожна зі мною. Насправді, це я. Майже.

Нам потрібне знеболювальне. І гвинтівки.

Уляна Галич