Фантастичний російський фашизм

Ігор Яковенко
11 липня, 2014 - 10:24

      У попередній колонці, яка називалася «Червоно-коричневий зсув», я описав зрушення в російській публічній сфері за останні два десятиріччя. У результаті цього зрушення вчорашні маргінали на кшталт Дугіна та Проханова стали фактично офіційними ідеологами російської держави.

     Проте, війна з Україною підняла на поверхню нове явище, нових російських фашистських ідеологів, готових списати одряхлілих Дугіна та Проханова і стати на їхнє місце. Найбільш яскравим представником нових ідеологів російського фашизму є Єгор Просвірнін, редактор інтернет — порталу «Спутник и Погром». Про його популярність говорить той факт, що за підсумками торішнього рейтингу найвпливовіших інтелектуалів Росії (організатором голосування була цілком ліберальна редакція COLTA.RU) Єгор Просвірнін посів друге місце, лише трохи поступившись Олексієві Навальному, і з величезним відривом випередивши Віктора Пелевіна, Дмитра Бикова, Володимира Познера, Бориса Акуніна та Михайла Ходорковського.

     •  Ось деякі штрихи до портрета одного з найвпливовіших інтелектуалів Росії. Найсвіжіші цитати. У колонці «Українська криза і борг російських інтелігентів» Просвірнін пише: «На жаль, велика частина багатонаціональної еліти досі не зрозуміла, що доба розпливчастих відповідей про «букет різної крові, бабка татарка і взагалі всіх люблю» — минула і починається доба, в якій ключовим питанням стає питання національної лояльності. Привселюдне декларування своєї лояльності тієї чи іншої нації».

       І далі Просвірнін дає інструктаж, як саме цю лояльність потрібно чи непотрібно проявляти: «Вийшов із українським прапорцем (хай і під крики про «братній народ») — ти лояльний до української нації, ти українець і до тебе слід ставитися як до істоти, яка підтримує бомбардування Донбасу. Зібрав гуманітарну допомогу Слов’янську — значить, записався в росіяни. Час національних теорій минає, настає час національної практики, коли національність — це вчинок».

     •  Нарешті йде головне, про інтелігенцію. Виявляється, «росіяни чим далі, тим більше бачать, що інтелігенти, які залишилися нам у спадок від «совка» — вони взагалі не за нас, вони взагалі за ведмедя». (Ведмідь у Просвірніна в даному випадкові не символ «Единой России», а персонаж зі старого анекдота про двох мисливців).

      Як яскравий приклад неросійської, неправильної інтелігенції Просвірнін наводить недавній Конгрес інтелігенції, який ухвалив резолюцію, яка засуджує анексію Криму і російське втручання в справи України. Просвірнін зовсім не кровожерливий: «Люди, які підписали цей текст, не є зрадниками — вони просто неросіяни і відстоюють свої неросійські інтереси, які полягають у збереженні держави Україна і максимальному послабленні національної трансформації російського суспільства, яка почалася». Тобто, за Просвірніним, російський інтелігент, і взагалі росіянин зобов’язаний хотіти загибелі (ліквідації, зникнення, анігіляції) держави Україна, і не лише хотіти, але й активно цій загибелі сприяти, а якщо він цього чогось не хоче, або сприяє загибелі України недостатньо активно, то він уже не росіянин і зовсім не інтелігент.

      Далі — знову практичні рекомендації, що з цими неросіянами потрібно робити, як з ними поводитися: «Багато росіян уже зрозуміли, що жоден діалог з українцями неможливий... Тепер залишилося зрозуміти, що багатонаціональна інтелігенція, яка навіщось мешкає в Росії, — це продовження українців і їхньої пропаганди, люди, які публічно відмовилися від лояльності до нашої нації і прийняли лояльність до нацистської України. І сама спроба діалогу з деталями українського ідеологічного пейзажу — помилка». Кінець цитати.

     •  Фашистській ідеології потрібен фюрер. Старі червоно-коричневі ідеологи, Проханов і Дугін протягом останніх років, і особливо місяців, намагалися ліпити фюрера з Путіна. Виходило якось не дуже. З-під бронзи весь час вилазив крихітка Цахес. Лимонов фюрером бачить лише себе, виходить камерно й непереконливо. Просвірнін прагне створити фюрера з Гіркіна — Стрєлкова. На цілого фюрера матеріалу поки явно не вистачає, але в окремих фрагментах щось уже проглядається.

     У колонці «Повернення Джедая: друге народження Ігоря Стрєлкова й паніка в Кремлі» Просвірнін прямо протиставляє Стрєлкова Путіну: «Прорив Стрєлкова очевидно багаторазово збільшує його сили й можливості, і Кремль зараз не знає, що робити». У міфології Просвірніна Путін опускається в профанну частину міфу, Стрєлков возноситься в сакральну: «Путінці, ви чесно намагалися злити Новоросію, ви молодці, ви старалися, але чоловік, який пройшов чотири війни, трішки розумніший за вас й за свою службу в розвідувально-диверсійних групах і не до таких зливів звик, тому сама собою Новоросія не розсмокчеться».

       •  Але оскільки наразі обов’язки фюрера тимчасово виконує Путін, Просвірнін вимушений саме його, цього нездару, повчати: «А отже, Володимиру Володимировичу і його найближчому оточенню час перейти від стадії заперечення (цього не може бути, цього не може бути ніколи, тест на вагітність бреше!) до стадії прийняття й послати замість Кургіняна Псковську повітряно-десантну дивізію. Причому, не до Новоросії, а одразу до Києва... Добийте Україну, пом’якшіть наслідки санкцій розподілом українських активів і закінчіть свій шлях у підручниках історії на сторінці «збирачів земель російських». Добийте Новоросію, все одно отримаєте санкції й бунти в країні й завершите свій шлях у Гаазі на лаві підсудних».

      •  Усі чотири тоталітарні ідеології ХХ століття: фашизм, більшовизм, націонал-соціалізм і ісламізм народилися зі смути й хаосу Першої світової війни, стали відповіддю на цей хаос, смуту й національне приниження. Відповіддю на цілком очевидне національне приниження, яке вже зараз переживає «нова путінська більшість», яка дедалі більше розуміє, що на повномасштабну війну з Україною Путін навряд-чи піде, й на цій підставі вже готова з подачі того ж Просвірніна перейменувати його з «національного лідера» на «національного підера», відповіддю на це приниження стає новий російський фашизм. Ідеальною, хоча можливо й проміжною точкою складання нового російського фашизму став Ігор Гіркін — Стрєлков.

       Дмитро Биков у «Новой газете» в статті «Война писателей» зробив аналіз літературних витоків російсько-української війни, що давно напрошувався. Він доходить висновку, що українські події були передбачені і здійснені авторами бойової фантастики: Ігорем Гіркіним — Стрєлковим, Федором Березіним, Андрієм Валентиновим та іншими.

       •  «Війна на південному сході України розв’язана реконструкторами, публіцистами газети «Завтра» й фантастами», — пише Биков. Ця своєрідна субкультура, що склалася впродовж останніх півтора десятиліття, поміж іншим сформулювала ту саму національну ідею, яку марно шукала російська влада ще за єльцинських часів. На зміну «Православ’ю — самодержавству — народності» і «Вперед — до перемоги комунізму!» прийшла ємка формула Данила з балабановських фільмів «Брат» і «Брат-2»: «Америці — кирдик!» Формулу національної ідеї великоросів уточнила й друга велика репліка великого фільму: «Не брат я тобі, сука чорножопа!». Путін зі своїм «мочити в сортирі» спочатку був людьми цієї субкультури записаний до своїх, але останнім часом ризикує виявитися, за висловом класика, «не батьком, а сукою».

      •  Найкраще, що було в Росії, — це її література. Квінтесенцією російської літератури ХІХ століття була «достоєвщина» з її болісним гуманізмом і словами про «сльозинку дитини». Квінтесенцією російської культури ХХІ століття стала «балабановщина» з її безпросвітним «Вантажем 200» і нескінченним закликом: «Америці — кирдик!».

       Проханови, дугіни, просвірніни та гіркіни з шахназаровими глибоко помиляються, вважаючи, що доля «руського мира» та російської цивілізації вирішується в Донецьку й Луганську. Насправді вона, ця доля, міститься не в боєприпасах, а в чорнильницях письменників. Якщо російська цивілізація зможе дати світу щось масштабу Чехова або Набокова, російський світ розширятиметься. Ну, а на нема й суду нема. Вивчати російську, щоб прочитати в оригіналі Гіркіна або Березіна, дурнів немає.
        Ігор ЯКОВЕНКО, спеціально для «Дня», Москва
Рубрика: 
Медіа

Газета: 
№125, (2014)