День пам’яті жертв голодоморів
Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот.
Немов прокляття ожива,
Рік тридцять третій. Голод! Голод!
Четверта субота листопада в Україні – скорботний день, День пам’яті жертв голодоморів. Незадовго до того, 24 листопада, у Рахнівському НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ» відбулася година пам’яті «Геноцид ХХ століття» для учнів 6-11 класів, яку підготувала педагог-організатор Тетяна Боднар. Ведучі розповіли про голодомори 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, коли в результаті радянської політики хлібозаготівель і колективізації від голоду в Україні померли мільйони жителів. Школярі переглянули відеоролики з жахливими світлинами тих років, читали вірші і слухали пісні про Голодомор.
На заході були присутні знані на Дунаєвеччині письменниці: редактор «Дунаєвецького вісника» Валентина Байталюк і колишній заступник директора Рахнівської школи Ганна Корчинська. Валентина Богданівна розповіла про трагедію свого роду – родини Куровських з Вихрівки – і презентувала вистраждану, кров’ю серця писану документальну повість «Цвіте терен», в основі якої трагічні події 30-х років ХХ століття. Ганна Яківна поділилася спогадами рахнівчан про роки голодоморів і прочитала оповідання «Чорнобривчик». Теперішній заступник директора з навчально-виховної роботи Світлана Чубар розповіла про те, як її родина постраждала в ті страшні роки, а директор Оксана Каліновська закликала учнів вивчати історію, збирати спогади старших людей, не бути байдужими і зберігати пам’ять, аби ніколи не повторились трагічні сторінки в життєписі України.
Насамкінець кожний учасник зустрічі, поминаючи мертвих, отримав шматочок хліба. І ніколи ще хліб не здавався дітям таким смачним і життєдайним…
Запали свічку!
Рік тридцять другий-тридцять третій – дати,
Які нащадкам варто пам’ятати:
Пройшов кривавим чоботом терор,
Приніс в наш край страшний голодомор.
Хотіли опустити на коліна.
Вмирала – не здавалась Україна!
Забрали все: ячмінь, пшеницю, жито –
Стогнала, та продовжувала жити.
Не доведи Господь нікому знати,
Як діток убивала рідна мати,
Рятуючи від муки, бо несила
Дивитись, як їх люта смерть косила.
Голодна смерть – пекельна, найстрашніша:
Повільна і жахлива – найлютіша!
Не витримавши, розум утрачали
І навіть людожерами ставали.
Не геноцид хіба?! Мільйони вмерлих!
Та спогади про те хотіли стерти,
Історію життя переписати
І злочин свій надійно приховати.
Але народу пам’ять непогасна
Передає знання нащадкам вчасно,
Щоб спогадів потік невпинно лився,
Щоб жах ніколи той не повторився.
Ви свічку запаліть на підвіконні,
Хай блимає-горить у кожнім домі,
У кожнім серці жевріє свічадо –
Скорботи символ, заповіт нащадкам!
Маргарита Шевернога,
учитель української мови та літератури