День пам’яті жертв голодоморів

 

Пекельні цифри та слова

У серце б’ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива,

Рік тридцять третій. Голод! Голод!

Четверта субота листопада в Україні – скорботний день, День пам’яті жертв голодоморів. Незадовго до того, 24 листопада, у Рахнівському НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ» відбулася година пам’яті «Геноцид ХХ століття» для учнів 6-11 класів, яку підготувала педагог-організатор Тетяна Боднар. Ведучі розповіли про голодомори 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, коли в результаті радянської політики хлібозаготівель і колективізації від голоду в Україні померли мільйони жителів. Школярі переглянули відеоролики з жахливими світлинами тих років, читали вірші і слухали пісні про Голодомор.

На заході були присутні знані на Дунаєвеччині письменниці: редактор «Дунаєвецького вісника» Валентина Байталюк і колишній заступник директора Рахнівської школи Ганна Корчинська. Валентина Богданівна розповіла про трагедію свого роду – родини Куровських з Вихрівки – і презентувала вистраждану, кров’ю серця писану документальну повість «Цвіте терен», в основі якої трагічні події 30-х років ХХ століття. Ганна Яківна поділилася спогадами рахнівчан про роки голодоморів і прочитала оповідання «Чорнобривчик». Теперішній заступник директора з навчально-виховної роботи Світлана Чубар розповіла про те, як її родина постраждала в ті страшні роки, а директор Оксана Каліновська закликала учнів вивчати історію, збирати спогади старших людей, не бути байдужими і зберігати пам’ять, аби ніколи не повторились трагічні сторінки в життєписі України.

Насамкінець кожний учасник зустрічі, поминаючи мертвих, отримав шматочок хліба. І ніколи ще хліб не здавався дітям таким смачним і життєдайним…

 

Запали свічку!

 

Рік тридцять другий-тридцять третій – дати,

Які нащадкам варто пам’ятати:

Пройшов кривавим чоботом терор,

Приніс в наш край страшний голодомор.

 

Хотіли опустити на коліна.

Вмирала – не здавалась Україна!

Забрали все: ячмінь, пшеницю, жито –

Стогнала, та продовжувала жити.

 

Не доведи Господь нікому знати,

Як діток убивала рідна мати,

Рятуючи від муки, бо несила

Дивитись, як їх люта смерть косила.

 

Голодна смерть – пекельна, найстрашніша:

Повільна і жахлива – найлютіша!

Не витримавши, розум утрачали

І навіть людожерами ставали.

 

Не геноцид хіба?! Мільйони вмерлих!

Та спогади про те хотіли стерти,

Історію життя переписати

І злочин свій надійно приховати.

 

Але народу пам’ять непогасна

Передає знання нащадкам вчасно,

Щоб спогадів потік невпинно лився,

Щоб жах ніколи той не повторився.

 

Ви свічку запаліть на підвіконні,

Хай блимає-горить у кожнім домі,

У кожнім серці жевріє свічадо –

Скорботи символ, заповіт нащадкам!

 

Маргарита Шевернога,

учитель української мови та літератури