Заповіт

Поховайте мене на старенькому цвинтарі,
Де нарешті коріння моє проросте,
Де всі рівні: убивці, герої і митарі,
Де немає безгрішних: повітря святе.

Поховайте мене поміж рідними душами,
Урну з прахом поставте в ногах у батьків.
Хто любив, не впіймали мене, не подужали:
Як змія, вислизала з міцних ланцюгів.

Я жила без коріння, тонкою ліаною,
Бо не мала ні клаптя своєї землі.
Проростала в серцях – виривали. Із раною
До кінця зустрічала чужі кораблі.

Так хотіла злетіти у небо веселкою,
Обійняти вогнями сумний небосхил…
Тож, коли я помру, люди, будьте веселими!
А на цвинтар приходьте до рідних могил.
 

04.08.2021 р.

Коли я приїжджаю до батьків, у Першотравневе, першим пунктом у моєму плані відвідин - завжди цвинтар.

Колись там була одна-єдина могила - дідуся Олександра Івановича, Чепельова. Поступово могил ставало більше. Рідні і далі переселяються...

Особисто я не хочу бути похованою. Мабуть, тому що дуже сумніваюся в тому, що буде кому піклуватися про мою могилу. Завжди хотіла, щоб мене спалили, а прах розвіяли - над океаном, над Кривчиком - байдуже. Мій чоловік з тим згоден, тож, можливо, так і буде.

Нещодавно бачила фільм "Черлідерші", де прах головної героїні вистрілили в небо феєрверком. Чудова ідея!

І лише під час останніх (на тепер) відвідин кладовища, коли я сиділа біля могил дідуся й бабусі, мені захотілось покоїтися поряд із ними...