У пошуках Космосу і вишневого варення

Її губи мали смак вишневого варення. А він любив полуничне. Вона про те не знала і продовжувала мастити їх перед побаченнями сиропом із вишень.

Сергій терпіти не міг дискотеки: мигтіння світла, ритмічне бумкання дратували і втомлювали. Та він щотижня приходив, аби побачити Марину. Ставав непомітно у неї за спиною і милувався. Дівчина танцювала надзвичайно. Серед юрби, що ритмічно рухалась, Марина виокремлювалась, як позаземна істота. Здавалось, ніби вона нікого не бачить – взагалі, вона не тут. Її рухи були красиво-природними, тіло вигиналось неймовірно, прекрасні руки жили власним життям, очі напівзаплющені, так що складалося враження, ніби дівчина перебуває у стані трансу. Коли ж її запрошували до танцю, вона мило посміхалась і була готова підтримати будь-яку розмову – абсолютно твереза і адекватно мисляча. Ніколи ні з ким не виходила, як не намагались хлопці її звабити. Дружила з усіма, тобто – ні з ким.

Єдиний, на кого вона дивилась – Космос. Він завжди з’являвся п’яний, у компанії таких само п’яних дівок і хлопців, підпирав спиною стіну, – а Марина не зводила з нього очей. Інколи Космос запрошував її на повільний танець. Навалювався, стискав тендітні плечі брудними долонями, а Марина, завжди горда і нетерпима, – посміхалась. Він щось розповідав, схилившись просто до вуха, намагаючись перекричати музику, а вона непомітно торкалась його білявих кучериків на шиї. Багато разів Космос пропонував їй розважитись разом, але дівчина завжди твердо відмовляла. Тоді він тягнув за собою котрусь із дівок, а Марина йшла додому.

Сергій не раз йшов за нею назирці, до самого дому, аж доки наважився підійти. Як не дивно, дівчина навіть зраділа. Вони півночі розмовляли, і їм було так легко і весело, що не хотілося розлучатись. А на прощання вона його поцілувала – на мить торкнулась вуст і посміхнулась: «Добраніч!» Заснути він не зміг…

Потім знову були зустрічі, і розмови, і поцілунки. Сергій привозив дівчину на порожній вночі стадіон, ставив машину в найтемнішому секторі й цілував, намагаючись не бачити її очей. Губи були солодкі, ніжні, слухняні, тіло м’якло від пестощів… Сергій майже втрачав голову від бажання – і наважувався зазирнути у жадані очі. Але те, що він бачив, незмінно охолоджувало і приводило до тями, – Космос, нескінченний Космос, ненависний, потворний, нищівний…

– Що з тобою, Сергійку?

– Я не можу, пробач, я не можу. У твоїх очах – його обличчя.

Вона не спитала, чиє…

Йшли роки. Сергій цілував безліч вуст, заглядав у тисячі очей. Спочатку полегшено зітхав – з жодних очей не визирав Космос. Та згодом йому ставало дуже самотньо… І він знову починав пошуки, цілуючи вуста… Зазираючи в очі… Губи мали смак терну і полину, маку і кориці, деякі – дині чи малини. Траплялися і зі смаком полуниці. Але жодні не смакували вишневим варенням…