Попутники

   Коли потяг «Хмельницький – Лисичанськ» попрощався з пероном, я з полегкістю видихнула: сама! Ще не випадало мені їхати в купе без сусідів. Мабуть, таки ця подорож до Полтави на наукову конференцію отримала благословення зверху, адже все склалося якнайкраще: колега попросила помінятися уроками і забрала моїх десятикласників, тільки вийшла зі школи – знайомі зупинились, підвезли до міста, а там маршрутка просто на вокзал. То я хвилювалась, чи встигну, а тут довелося чекати дві години. А тепер ще й порожнє купе! Спокійно перевдяглась, постелилась, влаштувалася на найзручнішому місці біля вікна: читаю Сенчила, милуюсь краєвидами за вікном, смакую сік (подружка дала в дорогу) – ліпота¹!

   Через дві години, начитавшись і надивившись, хотіла вже лягати спати. Аж тут – Вінниця, і сюрприз – приємний? неприємний? – одразу троє попутників. І як я могла подумати, що їхатиму сама аж до Полтави?

   Щоправда, невдоволення неочікуваною компанією заховала десь глибоко в нетрях сумління, а сама – усміхаюсь. Люди ж не винні, що я розмріялась…

   Чоловіки теж не були знайомі між собою, і хто знає, як спілкувались би, якби не я. А так сидить чудо в рожевих рюшах і усміхається – хоч-не-хоч мусиш бути галантним.

   Коли перше збудження від очікування пригод пройшло і вони втихомирились (постелились, порозсували речі по полицях), ми сіли вечеряти. Звісно, я обмежилась лише чаєм, хоч пропонували і печиво, і шоколадку, навіть бутерброд. Ось тут я змогла краще їх роздивитись. Петро Андрійович, сивочолий інтелігент професорської зовнішності, в сірому костюмі і блакитній сорочці без краватки, зі світлими, майже прозорими очима. Тонка обручка на правиці, мабуть, вросла в шкіру. Микола («Та яке там по батькові! Микола я – і все!») – веселий чолов’яга середнього віку. За мовленням – не дуже освічений «роботяга»-заробітчанин, проте з усіх сил пнувся показати власну начитаність:

   – Що за книженція? «Графомагія»? Ні, я не читаю про графів, от не люблю, Ви не ображайтесь! Я читаю детективи, там думати треба, мізками шурупати! Поезія? Ні, не читаю. То для таких гарнюніх жіночок, як-от Ви.

   Пробував залицятися, розпитував, куди їду.

   – І як Вас чоловік саму пустив у Полтаву? Я б не пустив. Таку жінку! Украдуть.

   Від його тупих жартів мене трохи пересмикувало, але ж я ввічлива. Петро Андрійович усміхався самими очима, і мені від того ставало ще більш ніяково.

   – А хочете, я вийду з Вами в Полтаві? Проведу Вас, сумку донесу. То й що, що будуть зустрічати? Я почекаю. Потім погуляємо… Та чого ти ламаєшся? Ой, пробачте, вирвалось. А може, на «ти»? Ні? То й хай. Ти ж мене просто не знаєш…

   І далі в такому ж тоні. Довелося попрощатись, залізти на свою верхню полицю і робити вигляд, що сплю. До речі, Микола, місце якого було піді мною, навіть не подумав запропонувати мені помінятись. Я б і не погодилась: зверху безпечніше, та все ж таки.

   Третій – тендітний хлопчина, студент, Олег, здається. Ім’я своє він ковтнув, а перепитувати я посоромилась. Та не дуже й цікавило, якщо чесно. Коли я відмовилась від бутерброда, зробленого, мабуть, його мамою, він не забрав його назад, а лишив на столі. «Ще об’їдатиму бідну дитину!» – подумала. Поки Микола розглагольствував про літературу, Олег «втикав» у моднячий айфон, а коли той перейшов у наступ, – вистрибнув на сусідню полицю, підклав під голову наплічник, виставив крізь дірки у джинсах кощаві коліна – і заснув.

   Микола зробив ще декілька спроб мене зацікавити: «Ти куриш? Курите? То давай просто вийдеш, подихаєш свіжим воздухом», – і нарешті заспокоївся, тобто пішов.

   І тоді я почула:

Когда вода всемирного потопа

Вернулась вновь в границы берегов,

Из пены уходящего потока

На берег тихо выбралась любовь

И растворилась в воздухе до срока,

А срока было сорок сороков…²

   Знайомі слова звучали якось по-новому, більш мудро чи що…

   Я розплющила очі. Петро Андрійович дивився у вікно і декламував Висоцького, нібито ні для кого. А потім повернувся до мене, усміхнувся лагідно і попросив:

   – Дасте мені почитати Вашу «Графомагію»? У мене безсоння.

   – Будь ласка… – і неочікувано для самої себе додала: – А почитайте ще!

   – Висоцького? – усміхнувся. – Чи Сенчила?

   – Та кого хочете, Петре Андрійовичу! Мені теж перехотілося спати. А Олег у навушниках, йому не завадить.

   У блідих руках знавця поезії біла «Графомагія» здавалась ще контрастнішою.

   – Можна? – спитав і, не чекаючи відповіді, розгорнув на сторінці з моєю закладкою – візитівкою видавця. Спочатку уважно прочитав контакти «Друкарського двору Олега Федорова», потім заглибився у читання «Чайки». Я терпляче чекала. Нарешті пан Петро відірвався від книги.

   – А хочете?..

Средь оплывших свечей и вечерних молитв,

Средь военных трофеев и мирных костров,

Жили книжные дети, не знавшие битв,

Изнывая от мелких своих катастроф…³

   Це один із найулюбленіших віршів. Ваш теж?

   Я тільки кивнула. Справді, якби мене попросили почитати Висоцького, без підготовки, то на пам’ять прийшла б саме ця його балада.

   – Я знав. А тепер Сенчило, прошу. Тільки з самого початку.

   Прочитані вже мною вірші набули інакшого звучання, деякі незрозумілі моменти стали прозорими. Здається, вся світова історія і культура нарешті вибудувались у моїй голові в логічну систему.

   Я не знаю, що це було. Сухенький чоловічок з тонкими блакитними губами перетворився на… Ні, не на середньовічного мудреця, навіть не на Гендальфа Білого⁴. Він став схожий на Трандуїла⁵ – мудрого ельфа, стрункого красеня, який насправді прожив тисячі літ і проживе стільки само. Змінюватимуться епохи, люди забуватимуть улюблених поетів і викохуватимуть нових… А цей мудрець з небесними очима дивитиметься крізь час – і голос його, тихий, але міцний, упевнений, як шелест листя тисячолітнього дуба, звучатиме в свідомості, неочікувано й невідворотно…

   Коли в купе ввалився Микола (трохи напідпитку: такі завжди знайдуть веселу компанію), ми дочитували «Страннології». Від його: «Ого, ви теж не спите?» – магія зникла. Мабуть, повернулась під обкладинку моєї, тепер уже назавжди улюбленої, книжки.

   Побажавши всім доброї ночі (хоч був майже ранок), відвернулась до перегородки. І, мабуть, одразу провалилася в сон. Здається, за мить мене вже термосив провідник: «Полтава! Дєвушка! Вам виходити через півчаса!» Витріщаючи спросоння очі, помітила, що одне нижнє місце порожнє. Швиденько побігла вмиватися, сукню вирішила не вдягати: п’ята ранку, до готелю і так доберусь.

   Коли повернулась, Олег вже збирав постіль.

   – Ви теж у Полтаві виходите?

   – Так, я теж на конференцію.

   – Правда? А чого ж Ви мовчали?

   – Вчора було кому говорити, – усміхнувся. – До речі, я Ольгерд – не Олег.

   Коли ми виходили з купе, Микола забавно хропів, посмикуючи ногами.

   Уже на пероні спитала:

   – А коли вийшов Петро Андрійович? Я думала, він їде далі.

  – Хто? – перепитав Ольгерд.

   – Петро Андрійович, той чоловік під тобою. Ну, що вірші всю ніч читав.

   Хлопець подивився на мене, як на божевільну:

   – Вам щось наснилося?

   Не мала я бажання сперечатися, тому – усміхнулась. І ми пішли гуляти ранковою Полтавою, розшукуючи заброньований для нас готель (де нікого, до речі, раніше шостої не чекали).

   Уже в номері, розкладаючи речі, помітила в «Графомагії» закладку. Вона була на тому ж вірші – «Чайка». А на звороті чітким гострим почерком було виведено: «Є книги гарні і погані. Ця гарна. А от людей не буває гарних чи поганих. Навчися не відвертатися від бридкого і не закохуватися в прекрасне. Тримайся золотої середини. Щастя тобі, дівчинко!» І розчерк – незрозумілий вензель, ніби якась руна з прадавньої ельфійської книги…

10.05.2018 р.

Потяг Хмельницький – Лисичанськ

¹ Ліпота́ – застаріле: краса.

² «Баллада о любви» Володимира Висоцького.

³ «Баллада о борьбе» Володимира Висоцького.

⁴ Гендальф Білий (чи Сірий) – персонаж творів Дж. Р. Р. Толкіна, добрий чарівник.

⁵ Трандуїл – король лісових ельфів (за Дж. Р. Р. Толкіном).