Маленький боксер

До обрію простирались поля: білі – гречані, зелені – соєві й найгарніші – соняшникові, золоті. За вікном автобуса мигтіли дерева, і не голчасті сосни чи ялини, а клени, тополі, липи, волоські горіхи. Нарешті Україна!  Придорожні села пригощали яблуками, вишнями, сливами, а Юрко дивився на чорно-рябих корів і мріяв про кружку теплого молока, духмяного, з пінкою…

Раз-у-раз пропливали сяючі бані церков, подекуди сині, зелені, розцяцьковані зірками – веселі, зовсім не схожі на суворі англіканські собори. «Обов’язково в неділю піду до церкви, посповідаюсь!» – несподівано радісно вирішив чоловік. Мрійливо заплющив очі. Їхати ще декілька годин… Раптово скинувся: зовсім забув про орхідею! Як вона? Екзотична красуня, надійно запакована, тулилась до його ноги. «Краще триматиму в руках», – вирішив. Це ж рідкісний вид, яскраво-зелена сандеріана, кохана так про неї мріяла, ніде не могла дістати. «От зрадіє!» – уявив. Як блищатимуть її зелені очі! Він знає, як миттєво вони наповнюються сльозами – сміється вона чи плаче, сумує чи радіє. Уявив, як обніме її, міцно-міцно, і нарешті відчує ніжний запах – аромат коханої жінки. Чомусь був упевнений, що пахне вона орхідеями, адже так любить цю вибагливу квітку, весь будинок перетворила на орхідераріум. Знову блаженно заплющив очі: ще декілька годин, всього-на-всього декілька годин…

«Чому, ну чому я такий маленький? І їм же добре, і спортом займаюсь, а все одно найнижчий у класі! Це, мабуть, батькові гени, горів би він!» Юрко з раннього дитинства переймався власним зростом. Справді, був худорлявим і низеньким, на фізкультурі завжди стояв останнім, і це страшенно ображало і дратувало. Щоправда, дражнити хлопця давно ніхто не наважувався, бо той ліз у бійку, не роздумуючи. «Психічний!» – виправдовувалися місцеві здоровили, яким Юрко розквашував носи, коли вони хотіли показати, хто головний. Мама не раз плакала в кабінеті директора школи, не здатна вплинути на єдиного сина, який ріс безбатченком. Тобто, батько, нібито, й був, навіть жив у тому ж місті, але з колишньою родиною не спілкувався і сина знати не хотів. Юрко ж його ненавидів за скалічене життя – материне і своє – і звинувачував у всіх негараздах.

Юра добре вчився, на уроках був дисциплінований і зібраний, але занадто ранимий, хворобливо гордий. У всьому він мав бути найпершим, найкращим. Весь вільний час проводив у спортзалі: директор порадив займатися боксом. Допомогло: перестав битися. Чи просто ніхто вже не зачіпав?

Закінчив інститут фізкультури, на останньому курсі одружився з красунею-першокурсницею, яка заради коханого залишила навчання і народила йому донечку. На роботу розподілили до Коломиї в ДЮСШ, там молоде подружжя поселилося у сімейному гуртожитку – начебто, непогано для початку. І все було добре: улюблена робота, гарна дружина, донечка, через 5 років і синочок народився. Ще й на радіо працював, вів спортивні передачі – відома людина! Але Юрі чогось бракувало: чи то нових вражень, чи відчуття бою? Ну, і грошей, як відомо, багато не буває. От і організував справжній чоловічий бізнес: бої без правил. О, на ті бої з’їжджалися з усієї України! Юра міг би й не виходити сам на ринг, але «маленький боксер» мав знову і знову чути захоплені вигуки, смакуючи солену кров перемоги…

Купили квартиру, зробили сучасний ремонт, придбали дорогі меблі – дружина мала б радіти. Та Олю не влаштовувала роль домогосподарки. Чоловік же чи боявся відпустити красуню-жінку в люди, чи й справді занадто піклувався, але й слухати не хотів про бажання Ольги влаштуватися на роботу. Жінка корилась, але коли вже й Орест, молодший, пішов до першого класу (Ярослава навчалась у шостому), поставила питання руба: вона або йде на роботу, або знову стає студенткою. Юра не сприйняв це всерйоз, як ніколи не брав до уваги «бабські теревені». «От молодець! Про освіту згадала! Давно пора!» – та й уся розмова. Але Оля не жартувала. Подала документи до одного з найближчих вишів, з успіхом склала іспити і стала студенткою економічного факультету. Щоправда, вчилась на заочному відділенні, а вдень працювала в магазині: опановувала маркетинг на практиці.

Юра вперше розгубився: Оля завжди була слухняною, а тут… Ні, не спроста це… Почав збирати інформацію, стежити за дружиною, без попередження з’являтися в магазині, дійшов до того, що обшукував сумочку, влаштовував допроси. Жінку це страшенно ображало, вона зморилась виправдовуватись, але кидати роботу не збиралась. Навпаки, чоловікова недовіра, ревнощі породжували бажання помститись, «насолити», йти наперекір. Замість того, аби спокійно поговорити, подружжя почало щодня сваритися, з’ясовувати стосунки, ображати одне одного, кожен хотів «бути зверху». Юра почав «знімати стрес» алкоголем, а Оля – фліртувати з чоловіками. Звісно, такий стан речей не покращував Юрин бізнес: він більше ні про що думати не міг, тільки про те, як би підловити дружину з коханцем. Навіть про Олин день народження забув: зранку ледь продер очі з перепою і поїхав до неї на роботу, а там якийсь мужик як раз їй квіти подарував і цілує. От і відхопив хук правицею у щелепу!  Другий удар – вже жінці, ніс їй звернув. Гарний подарунок…  Повернувся додому і всі жінчині речі з балкону повикидав. Малих відвіз до матері в село – і запив.

Звісно, той букет для Ольги нічого не означав, просто колеги привітали. Та Оля вперше відчула до чоловіка відразу. Могла б зрозуміти і пробачити йому ревнощі, приниження, навіть зламаний ніс, але жінку вразила жорстокість, небажання хоча б вислухати. Як він міг так повестися з нею – дружиною, матір’ю його дітей? І як їм жити далі?

На щастя чи на жаль, Юра не залишив їй вибору: використав свої зв’язки, аби швидко розлучитись (Ольгу навіть до суду не викликали), залишив усі справи і виїхав за кордон.

З розпачу чи на зло колишньому чоловікові Оля дуже швидко знову вийшла заміж, народила дитину. Ярослава і Орест гарно ладнали з вітчимом. Все нібито було добре, чим не щаслива родина? Та Оля боялась зізнатися навіть самій собі, що досі думає про Юрка…

За сім років у Лондоні Юра набув неабиякої популярності. Ставки на підпільному тоталізаторі зашкалювали, коли бився Маленький Боксер. На ринзі він був справжнім звіром: супертяжі никли під натиском цього худенького, невисокого спортсмена. «В’юнкий клубок сухожиль і ярості», – написала про Юрія жовтогазетна журналістка, інтерв’ю якої закінчилось скаженим сексом просто у вбиральні пабу. Бруд, скандал, біль – те, що було тепер у його житті. Безліч жінок, але ніякої любові – стосунки без почуттів. Секс навіть не заради задоволення, а як засіб приниження чергової жінки, помста усім цим хвойдам!

Перемагаючи на ринзі, Юрко не просто заробляв гроші – він самостверджувався. Дивлячись знизу вверх на суперника, він сповнювався такої ненависті, що не заспокоювався, доки здоровань не опинявся, безпомічний, на підлозі. Так само з жінками: навмисно обирав високих і насолоджувався, принижуючи. Звичайною справою для нього було виставити подружку за двері глупої ночі: «Гей, як там тебе, не вилежуйся! Бай-бай, курко! Таксі знадвору викличеш».

Жінок зневажав. Себе зневажав ще більше – в душі. Розумів, що сам зруйнував своє життя, і тепер всі страждають: і діти, і Оля, і її новий чоловік, і маленька Олина донечка, яка могла би бути його… Щотижня спілкувався з Ярославою і Орестом скайпом, бачив і колишню дружину. Не було злості, тільки жалість. В її очах ховався сум. Можливо, Юра б і повернувся – заради дітей, як сам себе запевняв. Але це означало б зруйнувати родину. «Мою родину!» – сперечався сам із собою. Та виходило, що він мусить позбавити ту чужу дівчинку (яка могла би бути його) рідного батька. А він і так уже позбавив двох дітей батька – найрідніших дітей, своїх… Та й чи кохав він Олю? Чи зміг би їй пробачити зраду? Зраду нового чоловіка, батька її дитини? Тієї дитини, яка могла би бути його…

Не знаходячи відповіді, виходу із зачарованого кола, він повільно себе вбивав: пив і бився, бився і пив. Палив смердючі цигарки з їдучою гидотою і жменями їв заспокійливі пігулки. Вдень працював на будівництві, вечори, якщо не було боїв, проводив у пабі. Якщо ж залишався вдома, сидів в Інтернеті: слухав музику і спілкувався з жінками. Втім, і тут поводився, як зазвичай: викликав на відвертість, а потім плював у душу, отримуючи від того хворобливу насолоду. А потім у його житті з’явилась Віра.

Спочатку Юра і не зрозумів, чим ця жінка відрізняється від безлічі попередніх одноденних знайомих. Симпатична, але він знав і гарніших. Мила – всі вони милі попервах. З почуттям гумору – теж не виняток. Ось що дивувало: жінка не прагнула сподобатись, не «велась» на масні жарти і двозначні натяки, а коли він спробував позалицятись, ввічливо попрощалась. Півночі Юра розглядав її фото, так що йому вже почало здаватись, ніби він знає Віру давним-давно. Коли ж наступного вечора блимнув зеленим індикатор її аватарки, Юрко зрадів, ніби зустрів старого друга.

Вони спілкувались майже щодня. Спочатку Юра все шукав, чим би її вразити якнайгостріше, як дошкулити. Його дратувала Вірина «правильність», виваженість. Він прагнув, аби вона зірвалась, «показала справжню суть», адже всі жінки – шльондри! Проте Віра дивним чином уміла його втихомирити, викликати довіру. І Юра розповідав їй усе: про Олю, про інших жінок, про бійки і пиятику, а про його комплекси Віра й сама здогадалась. Поступово ця жінка стала найближчим другом, швидкою психологічною допомогою, сповідником і порадником. Завдяки їй Юра помирився з колишньою дружиною, почав висилати гроші на утримання дітей – і нарешті зміг пробачити самому собі, відчув потребу жити.

До того він убивав себе в усілякі способи, але смерть обходила його стороною, цураючись. Смерть – також жінка, еге ж? Проблеми з серцем були давно, та Юра не зважав на те – він спортсмен, боєць, воїн. Що для нього смерть? Нагорода. Проте тепер, коли напади почастішали, Юрко вирішив їхати додому, в Україну. Віра просила звернутись до лікаря, пройти курс терапії, але Юра не слухав. Медицина в Англії занадто дорога, навіщо витрачати гроші, які так потрібні його дітям? От приїде додому…

Оте «додому» було не зовсім зрозумілим. Мріючи про повернення, Юра бачив лагідні очі коханої жінки, зелені, як весняна трава… Часто уявляв, як приїде в її невеличке містечко, пішки піде вузенькими вуличками до самого її подвір’я. Чомусь був упевнений, що знайде одразу: зелена брама з намальованими червоними тюльпанами. Загавкає собака, і Віра вийде на ґанок, витираючи мокрі руки об фартух. Примружиться проти сонця, впізнає, скрикне радісно і кинеться до нього, гублячи на сходах домашні капчики… Ця картина так тішила Юрка, що він намагався не думати про очевидні речі: по-перше, Віра була заміжня, по-друге, і це найголовніше – була вірною і люблячою дружиною.

Це з’ясувалось ще на початку знайомства. Віра не приховувала свого статусу і одразу попередила, що вони можуть бути тільки друзями. Впродовж усього терміну спілкування Віра жодного разу не давала Юркові надії, але тим сильніше він хотів звабити недосяжну жінку. Щоправда, не казав їй про те, боявся втратити її довіру. Вона ж щиро цікавилась його сердечними справами і давала поради щодо інших жінок. Про себе теж розповідала, але небагато. З чоловіком вони живуть у злагоді, діточок же Бог не дарував…

Юра не уявляв собі життя без коханої, тішився надією, що приїде до неї – і будуть вони жити разом довго і щасливо. А з чоловіком якось вирішиться. Поговорять, порозуміються, у крайньому разі, заїде йому пару разів у щелепу – за кохання не гріх і побитись! От що той чоловік про неї знає? Просто живе поряд. Коли востаннє квіти їй дарував? Коли запрошував її кудись? Цікавився, про що вона мріє, думає? Чи він взагалі знає, яка вона? Навряд… А життя ж минає! Віра постійно каже йому: «Будь щасливим сьогодні! Бо завтра може і не настати…» А сама? Чи щаслива вона? «Я зроблю її щасливою! – вірив Юра. – Вирву з буденності і подарую свято!»

За вікном автобуса мигтіли дерева. Чим далі, тим більше Юра хвилювався. «Може, треба було попередити Віру? Ні, краще сюрпризом. А то б заборонила приїжджати… А якщо вона не зрадіє мені? Та ні, бути не може!»

Щоби подолати хвилювання, Юра уявив, як вони з Вірою поїдуть у Карпати. Він покаже їй найгарніші куточки! Вони цілуватимуться на березі Синевіру, і під водоспадами, і на хиткому містку через Прут… Піднімуться на сивочолу Говерлу, і там, над хмарами, складуть свої обітниці, і повінчає їх сам Господь. У мереживних заростях стародавнього лісу ягодами горобини нанизуватимуть намисто кохання і на м’яких покривалах чудодійної папороті зачнуть зеленооке дитя, яке стане сенсом їхнього буття на землі, і виправданням перед світом, і прощенням за гріхи…

На кінцевій станції міжнародного рейсу в салоні автобусу залишився єдиний пасажир. Коротко стрижений чоловік середніх років, схиливши голову на груди, міцно спав, притискаючи до себе прозорий пакунок з ніжно-зеленою орхідеєю…