Безсмертники

Він був тракторист, а вона – студентка. Тобто, поки ще школярка, але студенткою мала стати обов’язково, навіть думки не припускала, що не матиме вищої освіти. Бо ким інакше вона буде працювати? Не уявляла. Мала вивчитись на щось дуже гарне, розумне і міське. Так, вона дівчина не для села. І не для нього.

Він був шофером, їздив на «газоні» і дуже любив свою машину – «працьовиту конячку». Беріг її, шанував, мив мало не щодня. Інші шофери-дядьки з нього трохи підсміювались, та він не зважав. Хай! Зате його «газончик» завжди був на ходу і чистий, охайний, навіть Марта не морщила носик, коли сідала до кабіни. Заради неї він щодня вибивав порохи із сідушки і протирав панель поліролем. Щоправда, коли вперше повіз Марту кататись, її чорна спідничка стала сірою від пилу. Марта сердилась, намагалась вибити той пил із цупкої тканини, плескаючи себе по кругленьких сідничках. Він хотів допомогти, але бажання стиснути дівчину в обіймах, пестити ті принадні сіднички було настільки сильним, що Олег не наважився торкнутись. Але і відвести погляд не було сили… Марта не помітила, якими раптом тісними виявились його джинси. Вона взагалі мало що помічала. Чи робила вигляд?

Для неї він був трактористом. Для неї всі сільські хлопці були трактористами. Брудні, в мазуті, вічно зайняті, заморені, часто п’яні і – найголовніше – розмовляли тільки про трактори. Чи про інші машини, яка різниця?

Олег дуже подобався Мартиній мамі: серйозний, розважливий, після армії не гуляв, одразу пішов на фабрику працювати. Та й видно, що закоханий по вуха! Раз по раз їздить повз їхнє подвір’я, Марту виглядає. Чом не жених? З ним дівчину відпускали куди завгодно.

Олег її дратував. Трохи, терпимо. Вони повільно блукали темними вулицями. Хлопець мовчав, Марті самій доводилося говорити за двох.

– Що цікавого було з тобою в армії?

– Нічого.

– Як це – нічого? Але ж щось було?

(«Який гарний у неї голос! Часом, коли навантажений їду вгору, крізь шум мотора ніби чую його… І вранці, перед тим, як прокинутись, він будить мене: «Вставай, Олежко! Пора!» Чому вона ніколи не назве мене Олежкою?..»)

– А що ти сьогодні робив?

– Працював.

– Куди їздив?

– Та так, по роботі.

(«Який же він нудний! Чи сором’язливий? Слова з нього не витягнеш. Мені вже незручно весь час самій щось розповідати. Може, йому зі мною нецікаво? То чого ходить?..»)

– Мені пора.

– У тебе ж канікули…

– Пізно вже, мама хвилюватиметься. Та й тобі завтра на роботу.

Мовчить. Вона розвертається. Він йде за нею.

– До побачення! – біля хвіртки. Горить ліхтар, просто навпроти будинку. Але він не бачить її очей. Тільки губи.

Радісно гавкає Рекс, вітаючи хазяйку біля порогу. Зачиняються двері, на мить спалахує світло у її вікні. І знову тиша. І темінь. Тільки ліхтар насмішкувато мерехтить…

Він стільки має їй сказати! Сьогодні в степу нарвав для неї безсмертників. Якось вона розповідала легенду про ці квіти. Ніжно-бузкові суцвіття мають довго зберігати красу – і нагадувати про нього…

Квіти цикорію – блакить її очей… Губи – ніжні пелюстки дурманного маку… Ковила хилиться від вітру – гладить пухнасті коси на зеленому покривалі духмяних трав…

Робочий день збігає швидко: Олег подумки розповідає коханій про все на світі! І тішиться тим, що ввечері її побачить…

– Марто, вийди, до тебе Олег прийшов!

– Мамусю, скажи, що мене немає вдома, будь ласка!

– Ти чого, доцю? Не треба ображати хлопця.

– Як же він мені набрид!

– Він кохає тебе!

– То й що? Мене від нього нудить.

– Так не можна, Марточко! Він хороший!

«То й сама з ним зустрічайся!» – подумала, але не вимовила.

Ті самі кола темними вулицями.

– Після школи я вступлю до університету, а потім працюватиму журналісткою. Хочу їздити по світу, скрізь побувати…

– Ти ж хотіла бути вчителькою?

– Уже не хочу. А може, потім і працюватиму в школі – коли набридне мандрувати. Але сюди не повернусь. Ніколи.

– Чому?

– Не розумієш? Щоби не розчаруватись. Зараз це село – найкраще в світі! Бо я не бачила інших місць. Але ми з усього виростаємо. З колиски, з найулюбленішої сукні, з рідного гнізда… Намагання повернутись призводить до руйнації… Тому краще любити у спогадах, ніж повернутись – і розлюбити. Ти не згоден?

– То, може, краще залишитись?..

Дощ. Раптовий, рясний. Вони біжать на дитячий майданчик, ховаються до альтанки. Вузька лавка волога й холодна, а Марта в тоненькій, прозорій від води суконьці. Олег кутає дівчину в піджак, один рух – і вона вже сидить у нього на колінах. Обіймає її легенько, намагаючись зігріти.

– А ти як? Тобі не холодно?

– Ні, що ти! Я ж зовсім не змок.

Добре, що темно, і вона не бачить, як потом вкрилося чоло і тремтять губи. Її груди пропікають шкіру крізь сорочку. Здається, не ній немає ні сукні, ні ліфчика, бо він відчуває, як б’ється тонка блакитна жилка під зморщеним від холоду рожевим кружалом…

Коли повертається здатність бачити, він помічає коліна, навдивовижу білі, сніжно-молочні, такі беззахисні, що перехоплює подих від ніжності. Накриває долонею – ледь теплі, рука ж вогненно-гаряча… «Вмить зігріє мою маленьку дівчинку…»

Якби ж то час зупинився! І назавжди – відчувати її теплий подих на своїй шиї… і приємну важкість жаданого тіла... аромат вологого волосся… майже нечутний рубчик трусиків крізь тканину штанів…

Неприродно довгі ноги – починаються там, де зараз чомусь опинилося серце і загрожує ось-ось вибухнути, білими дорогами уходять далеко-далеко в темряву, оплутують його зусібіч, стискають, не дають дихнути, і тільки одне може врятувати – ковток повітря з її легень, живильного повітря, яке напинає білу тканину, виокруглюється двома хвилюючими кульками, такими пружними в долонях, гарячими, з настільки гострими сосками, що, здається, дряпають губи до крові… Непотрібна сукня розповзається клаптями, ніжно-рожеві м’ячики грудей розплескуються під натиском його загорілого тіла… «День – ніч… Молоко – кава…» – дзижчить нав’язливо фраза з напівзабутого кінофільму… Вона така біла, аж світиться в темряві! Наречена… Біла сукня… Білі трусики… Одним рухом… Біла незагоріла шкіра під ними… Біле обличчя… Не кричи! Будь ласка! Будь ласка! Я кохаю тебе!

Невблаганні губи висмоктують крик…

Вона не плакала. Розправила плечі – вдарила по очах розтерзаною наготою, і зробила крок у зливу.

– Мамусю, розкажи мені про тата!

– Він був тракторист, а я – студентка.

– Що, справді тракторист? Не космонавт?

– Ні, донечко, тракторист.

– А де він тепер?

– Залишився у минулому.

– А ми можемо поїхати туди?

– Ні, ластівко, не можемо. Там дощ…

– Але ж ти казала, що там ковила і безсмертники! Я хочу побачити, як ростуть безсмертники, мамо! Бо ті, засушені, вже зовсім не пахнуть…