Ах, Неаполь…

    Є у мене подруга, Олена Петрівна. Ну, то я лише вам так її представляю, а в селі вона просто баба Лєна. Я-то Надія Михайлівна – років з двадцяти, бо вчителька. А Лєна хто? В молодості – колгоспниця, почесна доярка, а як колгосп розвалили і ферму по цеглині розікрали, стала писатися: «домогосподарка». Тепер ми обидві на пенсії, рік уже. Давно не бачилися, бо ж Лєна до Італії подалася на заробітки. А сьогодні зустрілися, навіть не впізнала її одразу: така пані! Це ж треба: капелюшок, окуляри від сонця, нігті червоні, губи перламутрові, «тоналкою» намазюкана – здуріти можна! Та вона в молоді роки навіть слова «макіяж» не розуміла, а тут таке перетворення! Але зраділа. Обіймаємось, цілуємось, та не так, як ті в серіалах – поза вуха, а по-справжньому, щоби помада на всі щоки. Бачу, не терпиться подрузі похвалитися, але що то за розмови посеред вулиці? Домовились ввечері зустрітися.

    Захопила я пляшчину наливочки вишневої, нашої улюбленої, а Лєна вже й стіл накрила – піца, лапша заморська (не спагеті, а паста!), салатик, оливки, ще якась мара… Та то не суттєво, головне ж – поговорити! Що у мене цікавого? Родина, город і болячки… А Лєнка ж півроку за кордоном!

    То ми посмакували трохи вишнівкою, спорожнили миску тої пасти (поки гаряча) і повсідалися на дивані. Ні, ще подруга продемонструвала різні італійські витребеньки і подарувала мені шалінку ажурну й фірмові колготи. От тепер я була вже точно готова слухати про Італію.

    – Ах, Неаполь…Що ми з тобою, Надю, бачили у своєму житті? Ти хоч у Ленінград їздила на екскурсію, а я далі Хмельницького базару не бувала ніколи. Життя ж минає! Мені за п’ятдесят, чоловіка немає, донька вийшла заміж, навідується раз на півроку. Сиділа я сама в чотирьох стінах, та й надумала поїхати на заробітки. От скільки вже жінок тільки з нашого села виїхало, а я що, не можу так само підзаробити в Європі? Розпитала добре, що й до чого, паспорт закордонний зробила, заплатила одній фірмі, яка влаштовує наших на роботу в Італії – на все про все пару місяців пішло. Поїхала. Мови не знаю, то й що? Сказали у тій фірмі, що і так беруть, там вивчу.

    Приїхала в Неаполь, автобус завіз просто до площі, де наших людей на роботу наймають. Щось таке, як невільницький ринок у Кафі. Мали мене там зустріти, та обдурили. Стою сама – наймаюся. От уже й вечір, всіх розібрали, одна я залишилась. Куди йти, не знаю. Спитати ні в кого. Та й карабінерів боюся – поліції італійської. Що робити? На готель грошей немає, та й де той готель?

    Аж раптом під’їжджає джип, чорний, великий. Висувається з вікна хлопець смаглявий і щось питає. А що саме, я хіба знаю? Але киваю головою: «Сі! Сі!» На будь-яку роботу згодна, аби не залишили тут саму, ніч же надходить! Одне слово розібрала: «Ферма». О, думаю, то йому на ферму потрібна працівниця. «Так, єс! Тобто, сі, синьоре! Я можу на фермі працювати! Півжиття худобу доїла!» Та й показую руками, як саме доїла. Подивився недовірливо. Що, не схожа на доярку? Тоді перезирнувся з другим хлопцем, щось вони порадились і руками махають: поїхали, значить. Ото вже я зраділа! Всілася в того джипа – будь благословенна, земле італійська!

    Їхали ми довго, я аж закуняла. Приїхали на хутір. Будинок великий, господарство, навколо поля – сусідів не видно. Завели мене до кімнати, показали, де кухня, де ванна, інші зручності. Нічого не розпитували більше, бо ніч, треба відпочивати. А зранку почалося моє наймитування. Виявилось, що господарі мої – три брати, всі неодружені. Тримають ферму, працюють тяжко, без жінки їм аж ніяк. В мої обов’язки входило варити їсти, прибирати, прати, доглядати корову з телятком. Та хіба то для мене робота? На фермі у мене було 40 корів! Так що я жила в них, ніби в себе вдома, на всьому готовому, дуже не перероблялась. Зате вночі… Ох, Надю! Ти собі і не уявляєш, які гарячі італійці! Так, спала з ними, а що було робити? Кому пожалієшся? Куди втечеш? І по черзі, і з усіма разом… Та я такого, скільки живу, не відчувала! Ех, наші чоловіки зовсім не мають фантазії…

    Минали місяць за місяцем, я трохи навчилась італійської, але так, найнеобхідніші слова. В принципі, мені вистачало. Та й про що з моїми хлопцями було говорити? «Пронто», «чао», «сессо», «граціе», «беліссімо»… Непокоїло інше. Брати нікуди мене не випускали. Може, боялися, що втечу? Грошей не давали. Все, що мені було потрібно, самі привозили, подарунки робили: одяг, косметику, парфуми… Додому дозволяли подзвонити раз на тиждень.

    Так пройшло півроку. Донька все допитується, скільки мені платять, а що я можу їй сказати? Я ж тут неначе в рабстві. Сексуальному…

    Доця й вигадала набрехати, буцім вона при смерті: «Не можуть вони тебе не відпустити до хворої дитини! Для них мати – то святе!» Так я і зробила. Засмутилися хлопці, але не заперечували моєму від’їзду. Лише спитали, чи повернусь. «Аякже! – хитрую. – Як доня видужає, одразу приїду!» А сама думаю: «Мені аби звідси вибратися, тільки ви мене й бачили!»

     Не скупилися господарі, зібрали мене в дорогу, подарунків накупили – і мені, і для родичів. Прощалися – плакали! Повезли на вокзал, старший, Амато, допоміг речі занести до вагона – три валізи! Я тішуся: не з порожніми руками повертаюсь! Амато мене обіймає на прощання і питає, чи я точно повернусь. «Звісно, – брешу. – Обов’язково!» Тоді дістає з кишені гроші, дає мені. «Лікуй доньку і повертайся!» Я як порахувала: сім тисяч євро! Нічого собі! З вікна висунулась, руками махаю, кричу: «Хлопчики мої! Я повернуся! Тільки не беріть нікого! Я швидко!»

    – Лєно, ти що? Справді надумала знов їхати до Італії?

    – Ти ще питаєш? Аякже! Що мені тут робити? Доньку провідала, онуками потішилась. За два дні й поїду. А то ж мої хлопчики розбалувані, не зможуть довго терпіти, іншу собі візьмуть. Ні, Надю, поїду, скучила я за ними. Ах, Неаполь…

    Поїхала моя подруга. Телефонувала вчора. Каже, що все добре: зустріли, зраділи дуже.

    – А який же той Неаполь? – питаю. – Ти ж так нічого і не розповіла. Кажуть, небо там синє-синє, як ніде більше! А музеї, архітектура яка?

    – Які музеї? Смішна ти, Надіє! Про архітектуру можеш в енциклопедії почитати, якщо цікаво.

    А сама потягається солодко:

    – Як же ж хороше тут, мама мія!