Митець
Присвячується О.В.Прежеголинському
Він був художник. Як це романтично!
Красивий, наче давньогрецький бог!
Бунтар по духу – майже «бомж» фактично.
Кував катани, пив гарячий грог,
Писав вірші – наслідував Війона
(Бо так, як той, знав ціну сухаря),
Грав на гітарі, цитував Платона,
Пройти на яхті мріяв всі моря…
Вона росла залюбленою в море,
І, як Ассоль, все виглядала Грея,
Художнику – на щастя чи на горе –
Зустрілася. Наївністю своєю
Завоювала його мужнє серце.
Закохана, митця боготворила.
Вони були як патока із перцем,
Але Марго літала, мов на крилах!
Коли співав, до рота заглядала.
Читав вірші – шептала, як молитву.
Варила чай, майстерню доглядала
І мила пензлі. Та його гонитву
За іншими в душі не розуміла.
«Ти й так найкращий!» – шепотіла ніжно.
Не слухав. Хто вона така? Безкрила!
Безпристрасна. І дивиться безгрішно…
Художнику потрібна інша жінка:
Палка, гаряча, щоби в ліжку гріла!
Цнотлива і легка, немов пір’їнка,
Марго порив митця не зрозуміла.
Вона, як муза, прагла надихати
І піднімати генія до неба.
Він, як мужик, хотів її кохати.
Хотів як жінку! Ангела не треба…
Вона пішла, залишивши надію
І віру в серці, що Митець – найкращий.
А він сміявся! Перекреслив мрію
В Добро і в те, що Геній – не пропащий.
І Князя Тьми за нього не просила,
Піднеслася, усім вітрам відкрита.
Де ти, Митець? Лише в коханні сила!
Вона була Марго. Не Маргарита.
| 
Главная