Сьогодні День поезії. Проте я напишу прозою. Бо таке наше життя: сьогодні радість, завтра горе, і ніхто ні від чого не застрахований.

Бувають періоди в житті, коли ти змушений проводити ревізію – власних учинків, прагнень, цінностей, друзів… Це непросто, проте життя досить жорстоке. І як би я не хотіла заплющувати очі на негаразди, пурхати безтурботним метеликом, кігтиста лапа долі хапає за петельки і трясе. Бо якщо мені начхати на себе, то про рідних не можу не турбуватися.

Страшно, просто жахливо бачити страждання близької людини і не мати змоги допомогти. Не бажаю такого нікому! Та ще дивніше розуміти, що сама ти в цей час – живеш, дихаєш, пересуваєшся і навіть можеш їсти, спати… Тоді, коли б воліла віддати своє життя, своє здоров’я, аби тільки дорогі тобі люди були живі-здорові…

І в цей час жахливого прикордоння, перебування на межі, мабуть, найгостріше відчувається ставлення інших людей. Саме зараз чітко розмежовуються свої-чужі. Свої переживають з тобою і за тебе, турбуються, намагаються допомогти, підставити плече, десь прикрити, захистити, підтримати. Чужі – навпаки. Адже так легко вколоти, підставити ніжку, коли ти беззахисна…

Може, я наївна, але продовжую вважати, що ворогів у мене немає. Є байдужі або нещасні люди, з якими я мушу перетинатися, але й таких мало. Хороших – переважна більшість! Так багато добра я відчула в ці важкі для моєї родини дні! Дякую вам, мої хороші! І за допомогу, і за добрі слова, і навіть за невисловлені думки, бо і їх я відчувала. Це дуже важливо: знати, що ти не сама, що за спиною в тебе – надійний тил.

Поступово ситуація вирівнюється, проте боюсь тішитись наперед. Пробачте мені всі, кого обділила увагою останніми днями! Дуже багато планів зірвалося, деякі обіцянки залишилися тільки на словах… Є те, що вже не повернеш. Але знайте (ті, до кого я звертаюсь, знають – і пробачають, так?) – я вас люблю! Бережіть себе, своїх рідних, адже вкотре переконуюсь, що саме це – найважливіше, а все інше – мишача метушня…