Немає нічого страшнішого за війну! В дитинстві, надивившись фільмів про Другу світову, я часто прокидалася з криками від жахіть, у яких ховалась, тікала від фашистів. Досі пам’ятаю ті відчуття… Але вранці, коли кошмари розчинялись у сонячних променях, переконувалась, що боятися нічого, що війна залишилась далеко в минулому. Пройшли роки – і ось знову війна.

Можливо, не всі це відчувають. На щастя, Хмельниччина далеко від бойових дій. Люди живуть спокійно, смачно їдять, солодко сплять, святкують дні народження, гуляють весілля… Деякі навіть не дивляться новин, аби не хвилюватися. Але як не ховайся, скільки не роби вигляд, ніби все нормально, – війна увійшла в наш дім. Вона вже не тільки на телеекранах, в інтернет-повідомленнях – війна давно розпочала свій кривавий відлік: Дунаєвеччина  ховає синів-героїв. Плачуть матері, сивіють батьки, небайдужі збирають гроші на допомогу українській армії, діти пишуть листи воїнам, у школах проводять уроки мужності, ярмарки і флешмоби – і все це ВІЙНА. І навіть зараз, коли триває так зване перемир’я, ми розуміємо, що рано радіти, і не перестаємо хвилюватися за наших синів, які там, на лінії вогню, ризикують життям заради нас. Хлопчики, що невідомо коли подорослішали. Діти, які раптово стали воїнами. Я хочу розповісти про двох із них.

Максим Заводний із Кривчика – мій сусіда. Працьовитий, скромний хлопчина, матусин помічник. Пам’ятаю, як він, ще трирічне хлопченятко, сам гнав корову до річки напувати і сердився, що мама йде назирці – хотів бути самостійним. І коли він виріс, маленький господар? Зараз Максиму 22, але ніхто не пригадає жодного його поганого вчинку.

23-річний Сергій Побережний із Яцьковець – мій учень. Непосидючий і допитливий, талановитий та неслухняний, зірвиголова, за яким, як кажуть, золоті верби ростуть. Завжди на все мав власну думку, писав байки і вірші, надзвичайно ранимий і чутливий до несправедливості – таким був у школі. Потім вивчився на машиніста потяга, але працювати за фахом не довелось. 

Обидва були призвані 10 квітня. Разом приїхали до Володимира-Волинського на підготовку. Тиждень були на стрільбищі, готували техніку. Потім місяць сиділи на полігоні в Рівному. Ніхто їх нічого не вчив. Командири, мабуть, так само, як і солдати, не вірили, що потрібно буде застосовувати зброю, казали: «Посидимо тут до виборів – і додому!» Але не так сталося, як гадалося. 8 травня їх військовою колоною відправили на схід, навіть не повідомивши, куди вони їдуть і навіщо, тільки видали автомати. Вже на місці хлопці отримали гранати і додатковий боєкомплект.

Чи були вони готові воювати? А ви як думаєте? Діти, які бачили війну лише в кіно…

22 травня під Волновахою їх бригада була розбита проросійськими бойовиками, для необстріляних хлопців той ранок був по-справжньому пекельним. Кров, жах, смерть… Вони і зараз не хочуть про те говорити. Я розумію. Що скажеш? Що ніхто не давав наказу стріляти на ураження, зате вони самі були мішенями для снайперів? Що вороги гатили з мінометів, кулеметів, протитанкових гранатометів, а вони… Того дня загинув Володя Овчарук, молодший лейтенант, командир взводу, який спав із Сергієм в одному наметі…

Лише після загибелі 18-тьох військових «наверху» зрозуміли, що солдатів потрібно навчати. Тоді залишки розбитої бригади відправили до Миколаєва на додаткову підготовку. А вже за два тижні – у Луганську область.

Перед тим Максиму дали відпустку на десять днів: на 1 червня була призначена дата весілля. «Медовий місяць» молодята провели окремо: Максим на війні, а молода дружина – у сльозах і очікуванні коротких розмов із коханим…

Після мирного Миколаєва хлопці опинись у справжньому пеклі. Варварівка, Рубіжне, Лисичанськ, Кремінна, Оріхове – ці населені пункти ми знаємо з телевізійного щоденника бойових дій. Потім була Донецька область – ще гірше. Під Комунарівкою їх вперше з-за кордону обстріляв російський «Ураган». І нарешті – Дзеркальне під Іловайськом. Зараз ми знаємо, який жах там відбувався. Але хлопці телефонували додому і заспокоювали рідних. Мені ж Сергійко писав: «Все добре, дякую, нічого не потрібно, все необхідне є». І переконував: «Нічого, скоро все закінчиться, операція АТО перейшла в завершальну фазу». Я ж все одно плакала, уявляючи, як вони живуть під обстрілами, а він заспокоював: «Все нормально! Страху вже немає, всі звикли до постійної небезпеки». Чи ми колись зможемо віддячити цим хлопчакам? Сумніваюсь…

Максимові пощастило: з-під Іловайська він поїхав у відпустку, а Сергієві довелося пережити весь жах оточення. Але він про те не розповідає…

25 травня під час мінометного обстрілу Сергія контузило, тому він погано пам’ятає, як вибиралися з кільця. Два дні хлопці несли його, потім він сам йшов. Його розповідь страшніша за голлівудське кіно, адже розумієш: на паузу не натиснеш і на початок не перемотаєш… Як йшли вони полями, дерлися крізь колючі соняшники… Спали на мокрій землі й пили воду з калюж… Як сиділи півдня біля дороги, не знаючи, де наші, а де вороги… Як обмінювали полонених… Як віддали поранених нашим, що проїжджали дорогою, а самі відшукали машину, проїхали кілометрів тридцять, вона закипіла, а води ніде взяти… Потім якийсь дядько на бусі підвіз їх до 93-ої бригади, там вони пересіли на «Урали» і, від’їхавши трохи, бачили, як їхніх товаришів накрило «Градами»…

Можна сказати, що ці хлопці народилися в сорочках. З оточення їх вийшло тільки 17. Сергій каже, що з його взводу, з 16-ти солдатів, живими залишилося тільки четверо: він і ще один хлопець зараз у відпустці, ще двоє в полоні. Чи повернуться вони? Тільки про це й думає…

Максим був зв’язківцем, Сергій – оператором-навідником на БМП. Їхня бригада розбита: ні техніки, ні особового складу. Але для хлопців війна не закінчилась. Щоночі вони йдуть у бій, кричать і б’ються, кличуть загиблих  бойових побратимів, знову і знову переживаючи жахіття війни…

Ми з учнями відвідали Сергійка в лікарні. Схуд, але тримається добре. Лікарі колють заспокійливе, снодійне, щось «крапають», та нічого не допомагає – все одно не може спати. Як на мене, всі солдати мають отримувати психологічну допомогу, але сумніваюсь, що у нас є вдосталь таких спеціалістів: Україна ж ніколи не готувалась до війни. Залишається сподіватись, що любов матерів і коханих, дружня підтримка рідних людей допоможе потроху повернутися до мирного життя. Проте рано ще говорити про мир. Мої хлопці, можливо, знову повернуться на фронт. Особисто я вважаю, що вони вже навоювались, досить з них! Пожаліли б хоч матерів, які стільки натерпілися за ті страшні місяці! Але хлопці готові знову стати до зброї: треба ж перемогти!

Поговорити з Максимом мені не вдалося: він теж тепер у лікарні. Його мама Тетяна каже, що син і їй нічого не розповідає. Коли ж його запросили до школи на урок мужності, хлопець відмовився виступати: «Що я мав дітям розповісти? Як по трупах ходив? Як убивав? Як в мене стріляли?»

Коли ж Сергій нам розповідає, що воїни тримають біля себе гранату, щоби не потрапити в полон, – ми плачемо, всі, і діти, і дорослі. Це ж зараз ХХІ століття! Як можна воювати?! Що нам зробити, щоби припинити це смертовбивство? Щоби не гинули більше наші чоловіки, діти?

Я не маю відповіді. Я не знаю. Розумію одне: поки ми тримаємось одні за одних, підтримуємо, допомагаємо, – ніхто нас не переможе.