Діалог в редакції

Фейлетон

Здоровенькі були, шановне товариство!

Як ся маєте? Як здоров’ячко? Все оккей, кажете? От і добренько! Як людина не обтяжена власними клопотами, то може й про чужі проблеми послухати, а то й допоможе, чим зможе! Як ви кажете? Не буває людини без проблем? Так-так, шановні! Якщо в тебе все добре, значить, ти вже помер! Або як каже моя кума: якщо в тебе проблем катма – тебе на цім світі нема! Ха-ха-ха!

Та не жартувати я прийшла до вас, а просити допомоги. Що сталося, питаєте? Ох, дорогенькі! Не сталося, а щодня відбувається! Та й таке, що і лишити, як є, неможливо, і соромно  комусь розповісти! Та терпіти більше несила! Я вже й до нашого міського голови, чи як там його – мера! – листа писала, але від нього – ні отвєта ні прівєта! – як каже моя кумася...

То яка моя  проблема, питаєте? Не моя, шановні,  а ваша! Так-так, в першу чергу  ваша, дорогенькі мої дунаївчани! Бо Дунаївці – ваше місто, і вам повинно бути соромно, якщо в ньому щось негаразд! Дороги – паршиві! Купи сміття на тротуарах! А самі тротуари – одна назва лишилася... 

Святкували нещодавно День міста, тоді – День Дунаєвецького району.  Так готувалися, такий марахвет навели! Як погана господиня прибирає, сміття під лави розмітає! Так і в Дунаївцях! Добре, що Леніна підкрасили, бо зараза якась знову фарбою пам’ятник обілляла. Нема що робити, то мітлу в руки – й махай цілий день! І місту користь, і в мозгах просвітлєніє!

На заводі арматурному, якраз з того боку, що до „Білого дому” обернений – пляму величезну наші умільці замаскували: прапора намалювали! Довго, мабуть, мудрували!.. Кума моя, як побачила цю інновацію, й собі на шопу, де дощем  тиньк пооббивало, плакати з виборів начепила (прапорів малювати не вміє, а цього барахла з депутатами – хоч греблю гати!). Каже, що це в неї тепер – Верховна Рада з євроремонтом!  

Чого я до вас прийшла, знову питаєте? Та вже скажу: надрукуйте в газеті моє звернення до пана Небельського. Дуже хочеться з ним зустрітися й зробити йому екскурсію містом. Я  не вела б його далеко, тільки до міського скверу, а там до громадської вбиральні. Впевнена, що такої „краси” наш мер ніколи в очі не бачив! Бо якби бачив, згорів би з сорому! Як я нещодавно...

На честь 85-ліття Дунаєвецького району наша шановна районна адміністрація на чолі з пані Роховою (спасибі їй велике, до речі!) влаштувала велике святкування, головною подією якого був приїзд Ігоря Кондратюка та „Караоке на майдані”. Почувши про це, до мене з’їхалися родичі з Кам’янця-Подільського, Хмельницького і навіть з далеких сіл нашого району. Вранці-рано, напившись чаю з пирогами, всі подалися до районного центру. Біля Будинку творчості школяра (або біля ресторану „Поділля” – якщо хтось цей орієнтир краще знає) зібралася толпа, інакше не скажеш, кандидатів у співаки на майдані та глядачів. Поряд – виставка досягнень виробників району. Але половина з моїх гостей не бачили нічого, бо приєдналися до гурту тих, що очікували на „Карооке”. А до пам’ятника Шевченку, де відбувався концерт районних аматорів, дійшла я одна. Гарний концерт, цікава програма – а глядачів майже немає! Чому було не зробити цей концерт на площадці, відведеній для „Караоке”? І глядачам не так нудно було б чекати на столичних гостей, і люди з сіл, що готувалися до концерту не один тиждень, не відчули б себе непотрібними і зайвими на цьому святі.

Та мова не про те! Постоявши на холоді пару годин, гості мої спитали, де можна відповісти на заклик природи. Тобто, де знаходиться туалет. Що поробиш, ми всі люди – природні створіння, не янголи. Тому вищеназваний „заклад” необхідний, хоч і не дуже приємно про таке говорити.

Повела їх до найближчої вбиральні, біля Будинку культури. Ще на підході до славнозвісного підвальчика родичі мої закрутили носами – аромати не французькі, зрозуміло. Перед входом здогадалася попередити, щоби уважно дивилися під ноги (маю гіркий досвід з „розмінування”).  Чоловіки ще змогли виконати природні потреби, а жінки вилетіли, як ошпарені, мало не плачучи, бо „повінь” підбиралася до самих сходів. Куди ще їх вести? В центрі Дунаєвець більше жодної громадської вбиральні! Племінниця Олеся дає 5 гривень: „Відведіть до платного туалету! Не жміться, самі за себе заплатимо!” До якого ще туалету? Та  я сама б  10 гривень дала, аби позбутися такого позору!

Хотіла повести їх в Будинок школяра, все ж таки теж громадська будівля – не пускають, Кондратюка чекають. Магазини навколишні відчинені, та хіба ж в них є ті туалети? Що робити?! Чула якось по радіо, що в Норвегії чи Фінляндії люди зобов’язані законодавством відчинити двері своєї квартири чи будинку кожному, хто попроситься до вбиральні. Так то ж Європа справжня! Там, мабуть, біотуалети на кожному кроці, так що нікому й не потрібно проситися! А в нас? Навіть туалет в місті не годні нормальний побудувати! Зате хвалимося досягненнями та грамоти роздаємо! Центр Європи, кажете? Не сперечатимусь, може, й так. Тільки європейці, гадаю, ремонти справжні роблять, а не прапорами прикриваються!..

Питаєте, що ж далі було? Та що було? А ви що робили б на моєму місці? Жартуєте? А мені тоді було не до жартів! І на яку холєру мені той чай вранішній здався?!

Мала вже вести їх в будівлю адміністрації, проситися до „урядових” туалетів (сподіваюся, там трохи краще, ніж в громадському, не прийшлося б червоніти). Але малий Лесчин не витримав, побіг під ялинку, а інших повела на базар (там теж „гарний” туалет, та все ж таки кращий, ніж в центрі). Такого набралася сорому! Я ж так хвалилася рідними Дунаївцями перед родичами, розповідала, яке гарне місто, історичне! А тепер що ж? Відомо, що про господаря судять за тим, яка в його будинку вбиральня. Сходили гості „попудрити носика” – і вже бачать, хто ти за один і чого вартий! Хвалися килимами, кришталями скільки завгодно, але якщо „зручності” не зручні – гріш тобі ціна в базарний день! Ось це й хочу сказати панові Небельському. Може, він, бідний, і не знає, що в його місті робиться? Та де ж йому й знати? В нього туалет особистий, мабуть, з туалетним папером, водою й нормальним запахом. Навіщо йому ходити в громадський?..

Та скажу вам, що й сам пан Станіслав вмер би від сорому, якби знав, що гості київські теж в тій вбиральні побували! Може, сільської жіночки йому й не шкода, на думку інших громадян начхати (вибори ж не завтра!), а ось яке враження справляють Дунаївці на приїжджих гостей – голову міського повинно було б зацікавити.

Пам’ятаєте, як довго Кондратюк не з’являвся? Теж вбиральню шукав! А ви як думали? Приїхав чоловік із самого Києва, дорога довга. Не по корчам же було йому бігати! Людина відома, а папарацці на кожному кроці. А як почав шукати туалет в Дунаївцях, то засумнівався, чи туди він потрапив. Не міг повірити, що в місті може не бути громадської вбиральні! Чули, як він питав, де знаходиться: в Ярмолинцях? Ні? Назвав Дунаївці містечком, потім селищем, ніяк не міг повірити, що Дунаївці – місто. Бо ж яке це місто, коли приїжджій людині й спорожнитися ніде! Слава Богу, хоч його пустили до вбиральні в БТШ, то він як застряг там, то з півгодини не виходив. Зрозуміло: де тобі Київ! Одне добре, що не занесла нечиста сила гостей київських до так званої вбиральні на автостанції! Та ж там таке робиться, що повернули б вони джипа назад і втікли до столиці! Марно б люди так довго чекали й плакати малювали...

Але слава про місто наше історичне по всьому світі розходиться! Багато автобусів зупиняється – і несеться звістка про смердючі, загиджені вбиральні дунаєвецькі та про дунаївчан байдужих, неохайних, непривітних та долею зобіджених!

Ох, аж серце розболиться, як подумаю про таке! Я ж не в Дунаївцях живу, в селі. Та племінники мої, що з учителькою майже всю Україну об’їздили, кажуть, що таких туалетів страшних не бачили ні в якому місті, ні в містечку. А в селі нашому й поготів! Розповідають, що соромляться зізнатись, що вони з Дунаєвець: раптом хтось проїжджав через наше місто й на автостанції зупинявся?

Так що, шановні, прошу вас дуже: допоможіть зв’язатися з нашим міським головою. Перекажіть, що така собі пані Дарина запрошує шановного пана Станіслава на побачення. Чекатиму його щовівторка з десятої ранку до одинадцятої (конкретного часу не призначатиму, бо посада мера не дозволяє коли заманеться бігати на побачення!) біля Дошки Пошани. Це таке місце, що не заблукає. Та перекажіть, хай не боїться: я „дама” нічогенька, в селі теж знають вмиватися й зуби чистити! Та й не затримаю його довго: скільки до тієї вбиральні йти? Самий центр міста!

Сподіваюся, що не прийдеться мені на побачення кликати ще й пана Глуховського з Наталією Абібулаївною, я ж жінка нормальної орієнтації!

Дякую, дорогенькі, що вислухали! Побіжу на автобус! З нетерпінням чекатиму наступного номера „Дунаєвецького вісника”! Може, пан Небельський не чекатиме вівторка й Дарки біля вбиральні, а сам потурбується про благоустрій рідного міста? Була б йому дуже вдячна від імені усіх жителів Дунаєвецького району й туристів, що мандрують через Дунаївці!

До побачення!

                                                                                       З повагою

Дарка Припарка