Життя = кохання

Я написала багато оповідань про життя і кохання і переконана, що історія кожної, нібито звичайної, людини заслуговує на екранізацію. Не виняток – і життя батьків мого чоловіка, Анатолія і Ольги Шеверногих, які відсвяткували нещодавно золоте весілля та в любові і злагоді живуть в селі Кривчик Дунаєвецького району.

Оля і Толя народилися під час воєнного лихоліття – у 1944 році. Того року їхні батьки пішли на фронт, Олин – Адам Трончук – так і загинув, не побачивши новонародженої донечки.

Толя був другим сином Тимофія Шеверногого, знаного на всі навколишні села комірника. Рано залишився без матері, і хоч батько невдовзі одружився, а мачуха – мама Ніна – була молоденькою, доброю і тихою, – маминої ласки ніщо не могло замінити.

Вони познайомилися, коли Толя прийшов навчатися до Рахнівської школи. Сам з Дубинки, щоби ближче було ходити, жив на квартирі в Кривчику. Оля мешкала з матір’ю в тому ж селі, хоч народилася і виросла в Рахнівці. Коли ж перебралася до Кривчика, не схотіла залишити рідну школу.

Їм було по 14 років, зовсім діти. Кажуть, що перше кохання скороминуче. Як бачимо, бувають винятки…

Вперше зайшовши до класу, Толя побачив невисоку русяву дівчину з довгою пухнастою косою, синіми-пресиніми очима – і одразу закохався! Щоранку, перед школою, забігав на її подвір’я і залишав у дверях букетик квітів. А коли Оля заходила до класу, під партою на неї чекав якийсь подаруночок: листівка, цукерки тощо. Як було не звернути увагу на такого кавалера?

Про їхню так звану «дружбу» знала вся школа: і учні, і вчителі. Тому ніхто не дивувався, що всі парти і паркани були списані дражнилками «Оля + Толя = любов» та іншими в тому ж дусі. Але їм було до того байдуже. Толя і Оля були нерозлучні: у школі завжди разом, а додому Толя возив дівчину на велосипеді. Казав потім, що вона йому три велосипеда зламала, – жартував так.

Після школи Оля пішла працювати піонервожатою в інше село, а Толя поїхав на заробітки до Казахстану. Мабуть, хотів заробити на весілля, але дівчина не оцінила такого вчинку. Перед від’їздом вони посварилися, і Оля вирішила, що назавжди. Почала зустрічатися з іншим.

Толя не писав, пропав, наче у воду канув. Довго колесив просторами Радянського Союзу, а потім повернувся зненацька – худющий, обірваний, без грошей. Чи обікрали його в дорозі, чи щось інше сталося – мовчить і досі.

Оля тоді вже працювала в сільраді. Подружки донесли: «Толька Тимків повернувся!» Вона ж – незворушна. То й що? Що було, те загуло. Має собі іншого хлопця – красень на все село! А як кохає її, які слова говорить! Не те що той німий щуплик Толя. От тільки чомусь не тріпоче серце від тих красивих слів…

А з’явився Шеверногий в сільраді і одразу: «Давай будемо разом!» – без передмов, довгих залицянь, – і вона якось відчула, що от воно, справжнє! А роки без Толі були порожні. Веселі, безтурботні, але вона ніби не жила, а очікувала чогось. І ось дочекалася…

Невдовзі і заручилися. Дехто дивувався: «Ич, Тимофій Федорович не проти, що син одружується з донькою бідної вдови». Так, не був проти батько, бо бачив, що дівчина скромна і вихована, освічена і хазяйновита.

Весілля зіграли – на три села! А як інакше? Родина велика. Молодята оселилися в Кривчику: Оля була на посаді секретаря сільської ради, а Толя пішов працювати в колгосп. Та через рік чоловіка призвали до війська, а Оля залишилася в селі з новонародженою донечкою Лізою. Важкі то були часи. Самі розумієте, як жінці самій без чоловічої допомоги і підтримки.

Після служби Анатолій прийняв рішення залишитися в армії. Вивчився на фінансиста, та так і працював начфіном до пенсії.

Оля була не проти переїзду. Непроста доля – бути офіцерською дружиною. Таке життя: постійно на валізах. Стільки квартир змінили за двадцять п’ять років! Жили в Чорткові, Бродах, Забайкаллі, в центральній Росії, у Монголії. І всюди Оля вміла створити затишне гніздечко, в їхньому домі постійно товклися гості, адже господиня була не тільки гарною, веселою і гостинною, але й майстриня на всі руки: шила, в’язала, вишивала, плела макраме, здається, до всього була здатна. А як співала!

1970 року народився синочок Костя. Сутужно було молодій родині: Оля без роботи, Толя як раз учився, допомоги ніякої. Але пережили, перетерпіли – і все поступово стало налагоджуватися. Діти росли, Толя теж ріс – у званнях, Оля працювала – то продавцем, то завскладом. Згадують ті часи з теплом: стільки друзів залишилося у світах!

Коли ж прийшла пора майору Шеверногому йти на пенсію, оселилися в Кривчику, хоч і мали в місті квартиру. Доля така – повернутися до рідного села. Купили хату в сусідстві з материним обійстям, добудували-перебудували і дотепер там живуть.

Діти вже дорослі, скоро й самі стануть дідусем-бабусею, проте тягнуться до тата і мами. І це велике щастя, коли вся сім’я збирається разом в батьківському домі – теплому, затишному, сповненому любові.

Толі й Олі вже за сімдесят, але вони досі завжди разом: на город, до свиней, а то й з друзями на шашлики. А що? Скільки того життя? Потрібно радіти кожному дню, відведеному долею, і триматися один за одного.

От тільки «хобі» у них різні: Ольга співає у церковному хорі, а Анатолій захоплюється риболовлею і полюванням. Хіба що гриби збирати однаково люблять.

Життя прожити – не поле перейти. Звісно, не все було гладко: і сварки були, і ревнощі, і непорозуміння. Не янголи ж, а живі люди. Але те, що вони вже майже шістдесят років разом (сім років зустрічалися і п’ятдесят одружені), свідчить про велике кохання і життєву мудрість. Хай Господь береже це надзвичайне подружжя, дарує здоров’я і ще багато-багато років у парі!