ЖІНЦІ, ЯКА ЙДЕ ДО ОСЕНІ

Я до осені тихо іду…

Валентина Байталюк

Вона каже, що йде до осені –

По стерні, коле п’яти босі,

А сама вмивається росами

І волошки носить в волоссі.

Її очі любов’ю світяться,

Випромінюють тепле сяйво.

Не питає у брата-місяця,

Чом сріблить волосся русяве.

Не сумує – не звикла плакати,

Зовні сильна, вродлива жінка,

Грандіозними диво-планами

Обростає нова сторінка.

У блокноті напівпорожньому

Вистачає для планів місця.

Приділяє увагу кожному,

Та самотнє її обійстя.

Листопади за листопадами…

А в очах – полуничне літо!

Розсипається зорепадами,

Колоситься на нивах жито,

Не стерня, а спориш м’якесенький

Пестить солодко босі ноги,

І цілує вітрець легесенький,

Прибираючи пил з дороги.

А коли піде по укосині,

Хай їй стеляться килими!

Від весни вона йде до осені –

Головне, що не до зими.