Заради світлої пам’яті світлої людини

  Я дуже неуважна людина, вкотре переконалась у цьому сьогодні. І соромно від того, але й щаслива, адже ця неуважність звела мене з чудовою людиною – Оксаною Петрівною Ребро, донькою славетного письменника, літературознавця, перекладача, журналіста, громадського й культурного діяча Петра Павловича Ребра. Найбільше Петро Ребро відомий як гуморист і сатирик, мої учні часто виступають з його гуморесками.

  На жаль, я забула (чи не знала), що Петро Павлович залишив цей світ… Тому коли побачила його профіль у ФБ, дуже зраділа й одразу написала: «Доброго дня, пане Петре! Не знала, що Ви є у Фейсбуці. А то б раніше Вас відшукала. Я шанувальниця Вашої творчості! А ще вчителька української мови. Не так давно розробляла урок за Вашими гуморесками. Дякую Вам за Вашу працю невтомну і громадянську позицію!»

  Сьогодні, коли Петро Ребро прийняв мій запит, неабияк втішилась! Але… Так, більш уважних людей це б здивувало…

  Відповіла мені Оксана Петрівна, донька Петра Павловича. З її дозволу навожу тут її лист, який схвилював мене до сліз. Упевнена, що й вас він не залишить байдужими.

  «Доброго дня, пані Маргарито! На жаль, батько пішов на небо – ще навесні 2014 року... А потім і мама пішла до нього...

  Я – Оксана Петрівна Ребро, їхня єдина дочка.

  Я почала вести цю сторіночку тому, що ми з батьком давно знали, що в Інтернеті можна знайти лише дещо з його гумору, а лірики немає взагалі... що його біографію усюди перекручено...

  Та я не поспішала з виправленнями, бо думала: ось прийде час, коли батько стане слабким та немічним... Коли в нього з’явиться купа вільного часу... Коли він буде сидіти вдома...

  Тоді він сам цим і займеться, щоб бути при ділі...

  Але він не встиг стати хворим та немічним...

  У свій останній день він відкрив на сайті Міністерства культури Росії отой список, де кожного дня додавалися прізвища тих митців з Раші, що підтримують війну... І побачив, що там з’явилася величезна кількість тих, з ким він дружив чверть віку. Йому стало дуже зле...

  А ще додалося враження від референдуму в Криму.

  Він з’їхав з крісла перед комп’ютером – і закрив очі. Ми встигли відвезти його до лікарні. Після обстеження в реанімації нам пояснили, що це – не кома, це якась захисна реакція мозку; що просто мозок вже не витримував і війни, і референдуму. Тато все розумів, прислухався до всіх розповідей у реанімації, кивав головою, повертався в той бік, в який казали, слухав та відповідно емоційно реагував, коли йому підносили мобільник, бо дзвонили друзі; тому лікарі вважали, що тато прокинеться, – але він так і не відкрив очі…

  Це сталося 22 березня 2014 року.

  Без нього не змогла жити й мама.

  Вона, набагато молодша за батька, весела, енергійна, одного разу прийшла додому, відчитавши лекції, знайшла обручки, які ми замовляли на їхнє 50-річчя, та тато якраз до нього не дожив... сіла в його кабінеті під його портретом... загорнулася в його светрики... і назавжди пішла до тата...

  Пробачте…

  Ми втратили їх обох через цю війну.

  Я ненавиджу цю війну!

  …Коли в 2014 році виявилося, що бої тривають, і кінця їм не видно, і що наші хлопці просто буквально мерзнуть та голодують, ми – зрозуміло, як і всі – купували на фронт мед, олію, теплий одяг. Але, крім того, я віддала на фронт всі татові пухові куртки та кожухи.

  Мені здається, йому це мало б сподобатися.

  Навіть інакше – я переконана в цьому.

  А ще – переконана в тому, що там, вгорі, він день і ніч молиться за нашу Вкраїну, яка для нього була всім – сонцем в небі та хвилями Дніпра, маминою піснею та соняхом в полі, усмішками людей та сенсом життя… »

  Після прочитаного я довго не могла заспокоїтись. Пробачте мені мою неуважність, необізнаність! Але саме завдяки цьому я дізналася – і хочу, щоб знали всі – про справжнього патріота, громадянина України – не на папері, а в серці.

  Оксана Петрівна надіслала останній вірш батька з припискою: «Про це він думав буквально в останні дні, коли ходив містом, бачив людей у військовій формі, знав, що в його рідній Білоцерківці школярі сидять на уроках та чують, як стріляють у сусідній області (бо з Білоцерківки значно ближче до Маріуполя, ніж до Запоріжжя)».

ПЕТРО РЕБРО

НА ШЕВЧЕНКІВ ЮВІЛЕЙ

Коли поранена Вітчизна,

Коли на мушці кожен з нас,

Цей ювілей звучить як тризна –

Чи, може, наш останній час.

Весь люд, обурений, лютіє,

Сам Бог гукає з висоти:

- Росіє, пушкінська Росіє,

Чи з глузду зсунулася ти?

Ген вертольоти ріжуть простір,

Прасують море кораблі…

Це прибули до нас

                                 у гості

При автоматах москалі?

Ген бетеери мчать по трасі,

Й питають «сестри і брати»:

– Росіє, так невже Тараса

З неволі викупила ти?

Хотіла ти чи не хотіла,

Та прихистила Кобзаря.

Відтоді запалахкотіла

Над Батьківщиною зоря.

Відтоді, доповісти мушу,

Нам не страшні чужі полки,

Бо Україна має душу,

А їй судилося – віки.

Душа ця світить-сяє досі

І нам дає чудовий гарт

(Хай зарубає це на носі

В Кремлі новий пан Енгельгардт).

Отож сьогодні світ весь визна,

Як нам підказує єство:

–Ні-ні, цей ювілей – не тризна,

Душі поета торжество!

  Профіль сторінки Петра Ребра: https://facebook.com/profile.php?id=100017421857328.

  Тут можна прочитати твори Петра Павловича, які ви ніде більше не знайдете. А ще варто було б зробити сайт в Інтернеті, адже Петро Павлович заслуговує на те, щоб його знала і молодь (яка не ходить до бібліотек, а сприймає інформацію лише з Інтернету).

  Звертаюсь до Вас, друзі: не будьте байдужі! Якщо вам це цікаво, допоможіть доньці Петра Ребра просувати сторінку, створити сайт – заради пам’яті Петра Павловича і задля майбутнього України. І це не високі слова. Творчість Петра Ребра має виховне, просвітницьке значення і є невід’ємною складовою культури України.