З першого слова

Буває кохання з першого погляду, а буває – з першого слова. Навіть не вимовленого, не почутого. Прочитаного.  В одному з блогів… Спочатку було слово (о, вже Біблію цитую!). Не смайл, не ідіотське підморгування. Нормальне людське спілкування. Там, де його й не чекаєш…

Буває так, що тобі байдуже, як виглядає людина, скільки їй років, якими саме узами вона зв’язана… Має значення лише те, що відбувається з вами саме зараз. По обидва боки моніторів. Прості слова. Без прикрас, без вигаданих образів. Без масок. Нічого таємного, непристойного. Ні признань, ні зітхань – зовсім без інтиму. Хіба можуть так спілкуватись в онлайні особи протилежної статі? Виявляється, можуть…

Це вже потім, зацікавлена, виходиш на його сторінку, щоби побачити одну-єдину фотокартку. І він подобається тобі, хоч ти навіть не дуже його й роздивилась. Тому що це неважливо. Образ твого співрозмовника вже склався в уяві. Фото лише коректує подробиці. Хіба важливо, якого кольору в нього очі, якщо ти ніколи не матимеш змоги в них зазирнути? Але ж ти і без фото знаєш, який вдумливий у нього погляд. Уважний. Глибокий. Коли він посміхається, теплі промінчики збігаються навколо очей, щоби наступної миті випорснути у навколишній світ міріадами індиферентних передавачів любові: до людей, до всього живого! І неживого теж…

Скільки йому років – теж не дуже важливо. Хіба що для розуміння психології стосунків, бо у кожний період життя світосприйняття змінюється. Намагаєшся абстрагуватись від конкретності. Сприймати його не як привабливого чоловіка. Просто – абстрактний об’єкт інтелектуальної сфери. Але чомусь замість чорних літер на моніторі бачиш його посмішку, чуєш голос, відчуваєш відтінки значень кожного слова, інтонації, наголоси…

У нього дружина, діти. Це тебе тільки тішить: хочеться, щоби він був щасливий! Тим більше, що ти ніколи не змогла б йому цього дати… Проте  серцем відчуваєш, що не так все просто… Ви не торкаєтесь цієї теми, спілкуючись ефемерно-захмарно, та нервові закінчення твоїх пальців, пурхаючи над клавіатурою, сприймають напіввигадані тобою флюїди його чоловічого єства – і ти вже майже фізично відчуваєш тепло його міцної долоні… ледь обвітрену шкіру зранку голеної щоки… майже непомітну зморщечку на переніссі… перебираєш густе неслухняне волосся на потилиці… Невже на відстані можна відчувати, як пахне шкіра чоловіка, з яким ти ніколи навіть не зустрічалась? Чи це збочена уява подразнює рецептори, створюючи чуттєвий міраж? Де межа реальності почуттів?..

Зі здивуванням дізнаєшся, що він не просто далеко, а дуже далеко – в іншій країні, в місті, назву якого навіть ніколи не чула. Розшукуєш у мережі інформацію про нього, розглядаєш чужі знімки, кадри миттєвостей далеких життів, знаходиш на мапі невелику чорну крапку – місто, яким він пересувається, повітрям якого дихає… Можливо, він щодня проходить повз будинки, зображення яких видала тобі тільки-но всесвітня павутина, знайомий з їхніми мешканцями – а може, і не бачив їх ніколи. І це теж не має для тебе значення…

Ви такі близькі, ніби виросли разом, в одному дворі; слухали ті ж пісні, читали ті самі книги, захоплювались одними героями; у вас спільні спогади і дуже близьке розуміння світобудови… Можливо, він – єдиний у світі чоловік, з яким ти не сперечаєшся. Вас нічого не пов’язує і водночас – просто неможливо роз’єднати! Просидівши цілий день перед монітором комп’ютера, вже розлучаючись, раптом з’ясовуєш, що він теж Близнюк. Можливо, саме тому вам так добре разом? Через космічну близькість  передається єднання душ? А може, він – твій близнюк, твоя друга половина, яку ти нарешті знайшла?..

Закриваючи браузер, ви прощаєтесь. Навіки. Дві електронно згенеровані ефемерні субстанції…

Але в тебе лишається часточка його душі – книги Джона Стейнбека, які ти відкрила для себе саме завдяки йому. А в нього – зацікавлення досі чужою, але рідною тобі українською мовою…