Все тлінне…

Ми збирали з тобою осінні кленові листки,

Милувались щасливо палітрою барв листопада…

Раптом я зрозуміла, що серце не рве на шматки,

Що кохання згасає, як вранці порожня лампада.

Ти захоплено-ніжно на вушко мені шепотів:

«Пригадай! Пригадай той листок, що злітає наосліп…»

В сірій муті очей тріпотіла жага почуттів,

І ти мріяв на дотик відчути мою спраглу осінь…

На нудотно-духмяній перині з минулих надій

Лиш єдине втішало – між хмарами смужка блакиті.

Ми не будемо разом. Все тлінне… Дарма не радій.

В поетичних рядках зберігай кращих спогадів миті…

16.11.2016 р.

Дякую за натхнення Василеві Йосиповичу Клічаку!

Може, думати вже забув.

Може, думати вже не хочеш.

Та зненацька, як вітер здув

цей листок, що в траві тріпоче,

ти побачив тепло очей,

тих очей, що тривожать душу.

Далі – вся вона. Вся. Ачей,

так, як хочеш, нема. Не мучся.

Пригадай її. Пригадай.

Поки вітер оцей збиточний

Не повіється в інший край

і, танцюючи, ще й притопче

те, що легко підніс тобі –

той листок, що летів наосліп.

Щоби в лагідній цій журбі

ти на дотик відчув цю осінь…

 © Василь Клічак