Наслідки «холодної війни»,

або Пригоди фіна по дорозі до Болгарії

Нарис Влада Наслунги «Мій фінський друг» – розповідь про знайомство автора з філологом-славістом Матті. Як на мене, зовсім не важливо, ким за професією був фін, тим більше, не думаю, що Матті – типовий представник свого народу і, аналізуючи його поведінку, варто робити висновки щодо інших фінів. Він цікавий саме своєю індивідуальністю, особистісними рисами.

52-річний Матті – доцент, викладач слов’янських літератур, читає лекції в університетах Фінляндії та Швеції. Якщо не знати, що він реальна особа, можна було б сприйняти його як карикатуру на представників «загниваючого» Заходу: охайний до нудоти, планує все в житті до найменших дрібниць, сластолюбний і марновірний, гадає, що слов’янські дівчата легкодоступні, а жувальна гумка для них, як дзеркальця для папуасів: «Кажуть, що в Болгарії будь-яку дівчину матимеш за жуйку». У нарисі ще не раз відчуватимуться наслідки «холодної війни», коли брак інформації породжував неправдиві уявлення і домисли. Матті боявся вживати алкоголь: «Мені розповідали, що п’яних у вас забирають в поліцію і там крадуть у них гроші і документи». Боявся, що не повернуть речі, залишені в потязі, гадав, що всі хочуть його ошукати чи нажитися на ньому. Зате, як представник західноєвропейської цивілізації, не розумів, як потяг може відійти раніше, ніж за розкладом; як можна виявити непослух представникам влади; і навіть «не хотів лягати спати на дивані, бо він тільки для сидіння». Автор підсміюється зі свого персонажа. Мені ж – не просто читачу, а жінці – цей підстаркуватий ловелас бридкий. І не тільки тим, що розраховує на секс з болгарками за жуйки. Він спить зі шведськими студентками: «В суботу після факультативу йдемо в бар, чи в ресторан, вип’ємо, потанцюємо, а потім якась забирає мене додому на ніч», – і хоче одружитися з «патріархальною» двадцятирічною болгаркою. Тридцятирічна колежанка для нього «трохи стара», проте він таки робить пропозицію, щоб не втратити, адже вона «дуже гарна жінка, смачно готує».

Дратує його дріб’язковість: прагне заробити на плетінні вовняних светрів, через те тягне валізу вовни аж у Болгарію; дарує другові перед від’їздом додому невикористані презервативи; засмучується через пропажу авторучки. А як він тішиться своїм будинком, меблями, садком «у японському стилі»! Для повного щастя тільки валуна не вистачає…

Натомість автор (чи персонаж, від імені якого йде розповідь) – повна йому протилежність: розумний, практичний, не втрачає самовладання в критичних ситуаціях, уміє порозумітися з різними людьми: і з циганами, і з митниками, і з «пишною» працівницею турбюро. Крім того, добросердечний і має почуття гумору. Особливо мені сподобалось, що навіть коли вони відстали від потяга через пристрасть Матті до кави, він не звинувачує того, не свариться, а шукає вихід з несприятливого становища. І в усіх інших ситуаціях (де особисто я навряд чи стрималась би) обходиться без негативу, не повчає і не робить зауважень.

У широкому сенсі нарис дає уявлення про обставини життя країн соцтабору 70-х років ХХ століття. Звісно, не варто сподіватися детального огляду, але тут є деякі цікаві подробиці. Наприклад, порівняння Бухаресту і Софії, а також згадка про неможливість виїхати на таксі за межі міста без дозволу ЦК компартії Румунії. Гадаю, що для молоді цей текст буде цікавий не тільки в психологічному, а ще й в історичному плані як свідчення очевидця реальних подій півстолітньої давності.

24.06.2016 р.