Він не передплатив «ДВ»

Іронічна оповідка

 Останні дні червня добігали кінця, попереду маячила омріяна відпустка, залишався лише останній ривок – ремонт. А тоді цілий місяць можна релаксувати, де забажається або на що грошей вистачить. Зарплатня редакційного кур’єра дозволяла відпочити тиждень у Карпатах, або два тижні в наметі на березі Дністра, або весь місяць на дивані перед телевізором. Можна й на море – на три дні. Так що я поки вагалась, який варіант обрати. Якби ж ще відпускні! Про оздоровчі ніхто з нашого невеличкого, але дружного колективу навіть не мріяв… 

І все це через недостатню передплату. На кожній нараді тільки й чути: «Тираж! Малий тираж! Працюйте на передплату!» Я вже ноги збігала, пропонуючи нашу газету в крамницях, різних організаціях, навіть на базарі – і покупцям, і продавцям. Результат, звичайно, був, але не настільки добрий, щоби забезпечити працівникам гідний заробіток. І чого, питається, не передплатити «Дунаєвецький вісник»? Всього ж 39 гривень на півроку! Одна-єдина курка у «Вопаку» коштує дорожче! Не з’їв курку – менше целюліту. Зате щотижня отримуєш газету – кольорову, цікаву, з програмою і прогнозом погоди на тиждень, захоплюючими життєвими історіями і корисними порадами. Дізнаєшся, що діється в районі, впізнаєш на фото своїх знайомих, а можеш і себе часом там побачити…

Пригнічена такими-от думками і нав’ючена шпалерами, на немилосердно високих підборах прошкую від «Союзу». І раптом – як у кіно! – поряд зупиняється автівка, відчиняються дверцята – і ось він, мій рятівник, з’являється з хмари придорожнього пороху.  Щира посмішка – поки що єдине, що встигаю помітити, поки чоловік по-лицарськи забирає рулони шпалер і усаджує мене на переднє сидіння.

Ми незнайомі, але немає сил відмовитись від неочікуваної допомоги. Слухняно сідаю, силувано посміхаюсь і погоджуюсь, щоби мене підвезли до редакції.

За декілька коротких хвилин ми встигаємо познайомитись, навіть пожартувати стосовно спеки і жінок-страдниць. Мій новий знайомий виявився дуже привабливим, цікавим співрозмовником, добрим і щирим, в міру веселим і досить наполегливим, так що доки ми доїхали до потрібного перехрестя, в мене були його візитка і номер телефону.

Та хіба може бути все ідеальним? Коли чоловік пригальмував біля друкарні, я попросила проїхати ще трохи – до редакції.

– А це хіба не те саме?

– Ні, – посміхаюсь і пояснюю різницю.

– І що ж ви в своїй редакції випускаєте?

– Як що? Районну газету. Ви що, не читаєте «Дунаєвецький вісник»?

– Та читав колись, а тепер не маю часу.

– Та Ви що! Обов’язково передплатіть! – і далі звичайний набір рекламних фраз.

– Та ні, навіщо він мені здався, ваш «Вісник»?

– Та це ж районна газета!  

На його (а може, й моє) щастя ми вже приїхали і мені пора виходити. На сходах мене зустрів колега й допоміг з вантажем. На нового знайомого дивлюсь уже не так захоплено.

– Зателефонуєш? – питає.

Посміхаюсь і дякую за допомогу.

Ні, не буду я йому дзвонити. Можна багато чого пробачити, можна змиритись з двома колишніми дружинами і трьома дітьми. Але ж він не передплатив «Дунаєвецький вісник»!