Він кохав її частинами…

Він кохав її частинами –

не цілком:

Зранку в шкіру був закоханий –

молоком

Пахла смачно і так солодко,

мов зефір,

Ніжна, тепла і гладесенька –

кашемір!

За сніданком руки милої

шанував

За порядок, що на кухоньці

панував,

За млинці, його улюблені –

від душі,

Щиро, з вдячністю присвячував

їм вірші.

Голос тихий, слово лагідне

теж любив,

Раз по двадцять на роботу їй

сам дзвонив,

Просто слухав і наслухатись

він не міг,

Особливо ж був закоханий

в чистий сміх.

Він дурів від милих ямочок

на щоках,

Від тонких і вправних пальчиків

на руках,

Довгі вії, очі синії –

океан,

І волосся непокірного

ураган.

Та найбільше хлопця вабило

в ній оте,

Що словами не описане,

ну, ніде…

І якось на піку пристрасті

він сказав,

Що її за цю родзиночку

покохав.

А коли один залишився,

зрозумів,

Що кохання не зберіг своє,

не зумів,

Що щасливим вже не буде, ні,

він без неї,

Бо бракує не чогось у ній –

а всієї.