Цікаво, як переплітаються у Всесвіті емоції та відчуття...

Сьогодні побачила малюнок Артема Сенчила, поширений рік назад,

і згадала свій вірш, написаний у серпні 2018 року.

В останньому вагоні

Ніч. Карпати. Останній вагон.

Срібні рейки пронизують шпали.

Потяг свище нахабно, зухвало –

І з-за гір виринає дракон.

Золотий і вогненно-тремкий,

Осяває лускою півнеба.

Та навіщо драконові треба

Затуляти собою зірки?

Щоб нікого ніде, тільки він

Відбивався в дівочих зіницях?..

Чи я сплю, і мені тільки сниться,

Як він злиться, реве навздогін?

Ми влітаємо в довгий тунель,

Замість місяця – світло ліхтарне.

Марна спроба: склепіння безхмарне –

Безборонна у череві скель.

Наче муха в бляшанці, сиджу.

Мерехтить світ довкола і сяє.

«Гей, юначе! Зробіть мені чаю.

Проведіть круг вагона межу…

Так, жартую. А може, і ні…

Підійдіть на хвилинку. Дивіться:

Позад нас золота колісниця

Посилає сигнальні вогні!»

Спраглі губи і… Армагеддон…

Звір закляк, затаївся, не дише…

У составі найбільше колише

І гойдає останній вагон…

29.08.2018