Справжнє кохання завжди переможе

Спека того літа була неймовірна! Марина стояла в черзі за квитками, затиснута між широкими спинами спітнілих дядьків, яким теж конче треба було потрапити на хмельницький потяг. Задихаючись від важкого «аромату» гарячих тіл, намагалася втриматись на ногах, проте в голові запаморочилось, перед очима побігли різнокольорові кола, і свідомість підступно залишила Маринчине тіло…

Прийшла до тями, відчуваючи знайоме поколювання в кінцівках, і через морок забуття поступово проявились тонкі риси смаглявого обличчя, чорне хвилясте волосся, карі очі із золотавими промінчиками, завжди веселі, а тепер чомусь стурбовані… «Аслан? Чи це мені привиджається?» Ні, таки він: тримаючи голову дівчини на своїх колінах, радісно посміхається: «Ну, й налякала ти мене, маленька!»

Аслан… Ніби й не було тих двох років…

Їхнє знайомство було неминучим: жили в одному студентському гуртожитку, до того ж він щовечора стрибав у неї над головою (займався кунг-фу і тренувався в кімнаті, що була розташована якраз над Марининою). Дівчина вчилась на першому курсі філфаку, днями пропадала на лекціях і в бібліотеці, а вечорами «зубрила» латину, сидячи на підвіконні між поверхами, бо в кімнаті подруги-старшокурсниці не розуміли такої «тяги до знань».

Аслан декілька вечорів спостерігав за гарненькою першокурсницею, бігаючи сходами, доки наважився підійти.

Вони подружились одразу: з першого слова, з першої усмішки. Уже через декілька днів хлопець і не уявляв, як він жив раніше без теплого погляду її зелених очей, без ямочок на завжди усміхненому личку, без дзвінкого: «Привіт! Де ти був так довго? Я скучила!» Навіть не пригадає, як вперше її поцілував: все було так природно, так просто, ніби вони все життя були разом…

Проте Марина закоханість юнака сприймала дещо інакше. Аслан видавався їй занадто юним, янгольськи чистим. Сама ж поряд з ним почувалась дорослою і досвідченою. Не хотіла серйозних стосунків, відповідальності: їй же всього 17, треба вчитись, а не про хлопців думати! Та як сказати: «Давай залишимось просто друзями!», якщо бачиш в очах юнака справжній вогонь почуттів? Боялась його образити, не знала, як пояснити, чому вони не можуть зустрічатись. А може, навпаки, дуже добре розуміла, що ще трохи – і сама втопиться в його очах, віддасться почуттям… Що тоді? Ні, не можна!

Нічого не пояснюючи, почала уникати хлопця. Навіть у шафі ховалась, коли Аслан приходив запросити її на побачення. Він довго не міг зрозуміти, аж доки Марина не застосувала «важку артилерію»: Сашка з артучилища, незмінного її шанувальника. Робила вигляд, що зустрічається з курсантом, а сама краєм ока спостерігала, як від болю темніє Асланове обличчя…

Намагалась не думати про хлопця, не згадувати… Дивно, що, навчаючись в одному корпусі, вони майже не перетинались: юристи займали аудиторії другого поверху, а філологи були на третьому. До того ж, Аслан виїхав з гуртожитку, винайняв десь квартиру і у студмістечку не з’являвся…

І ось він тут, поряд. Ще кращий! Подорослішав, змужнів. Турботливий, уважний. Доки Марина приходила до тями, придбав їй квиток до Хмельницького, а потім викликав таксі й відвіз додому.

У кімнаті було порожньо: подруги нещодавно поїхали на канікули, здавши речі до камери схову. Вікно без фіранок, порожні шафи, голі стіни, не прикриті матрацами пружини ліжок…Тільки Маринин куточок поки що залишався невеличким обжитим острівцем. До завтра.

Дівчина ніяково посміхнулася:

– Вибач, навіть чаєм тебе не можу пригостити: посуд вже здали.

– То ходімо до моря, погуляємо. Ми ж так давно не бачились!

Прогулянка затяглась до пізнього вечора. Вони розмовляли, згадували минуле, сміялися… І так хороше було триматися за руки! Вечеряли в невеличкому кафешантані, нічим не відрізняючись від інших закоханих: так само сиділи навпроти одне одного, так само щасливо посміхались…

Аслан розповів, що відкрив школу східних єдиноборств, і вже купив квартиру.

– От тільки не подобається жити самому…

Марина посміхнулась:

– Так звик до гуртожитку?

– Та ні, не в тому річ. Я мрію прийти з роботи – а вдома ти на мене чекаєш…

Марина здивовано підняла очі, та Аслан не дав і слова мовити:

– Я кохаю тебе! З першої зустрічі! Ніхто мені не потрібен більше, тільки ти, Мариночко! Я й радий був би тебе забути, та не можу. Пробував з іншими зустрічатися: от ніби й гарна дівчина, але ж не ти…

Марина не знала, що сказати. Розуміла: треба його зупинити. Але неможливо було противитись бажанню бути з ним, слухати його, цілувати…

– Будь моєю дружиною! Присягаюсь: я кохатиму тебе до скону! Носитиму на руках! Ти нічого не будеш робити, я сам все умію: і підлогу мию, і борщ варю. Тільки будь зі мною! Кохай мене!

І дівчина відчувала, що кохає, по-справжньому. І не хотіла думати про завтрашній потяг…

Вони до ранку блукали алеями старого парку, а схід сонця зустрічали на порожньому пляжі. Зморені, але неймовірно щасливі, міцно притискаючись, аби не змерзнути, спостерігали народження нового дня. Вірили, що ось саме тепер народжується і їхнє щастя…

Розставалися ненадовго: у Аслана була запланована важлива зустріч, а потім вони зустрінуться, пообідають і він проводить Марину на вокзал. А поки дівчина може відпочити.

Проте, залишившись сама, Марина не змогла заснути. Все думала, як пояснити нареченому (до якого, до речі, мала їхати сьогодні), що покохала іншого. Так, дівчина була заручена. Її наречений був гарною людиною, вона поважала його, але не відчувала шаленого кохання. Погодилась на шлюб, бо, по-перше, так хотіли її батьки, а по-друге, була впевненою у його надійності: він був ідеальною кандидатурою на роль чоловіка та батька її дітей. Тепер же, зустрівши Аслана, зрозуміла, що не зможе жити без кохання. Могла б і не їхати, проте вчинити так вважала безчесним: вона поїде і поговорить з Олексієм, пояснить йому все – і повернеться. А от чи розповісти про це Асланові?..

Терзання були марними: Аслан не прийшов її проводжати. Не розуміючи, що сталося, Марина до останнього виглядала коханого. А потім у вагоні не плакала, тільки намагалась пригадати кожне слово, кожний погляд, кожний дотик…

У день весілля йшов дощ, і не швидкоминуча літня злива, а тягучий по-осінньому хлющ. Тому ніхто не дивувався, чому у нареченої  поганий настрій…

Спочатку Марина хотіла все розповісти Олексієві, але не наважилась. Та й що розповідати? Що закохалась? Але ж нічого не було… Аслан, мабуть, теж так вирішив…

До РАГСу, як вимагає звичай, наречені їхали в окремих машинах. Біля входу вже стояли автівки. «Мабуть, не ми одні сьогодні одружуємось», – промайнула думка. Не чекаючи, поки їй відчинять дверцята, Марина вийшла. Найближчий джип раптом зірвався з місця, підкотив впритул до дівчини, і з нього вистрибнув… Аслан! Підхопив розгублену дівчину на руки і, блідий, з тремтячими губами, спитав: «Ти кохаєш мене?» Марина не відповіла, тільки обхопила парубка за шию і заплакала. Тоді Аслан, не випускаючи її з рук, стрибнув до салону – і машина зірвалася з місця. Розгублені гості застигли, а шокований наречений, вже колишній, підняв з мокрого асфальту весільний букет…

Що далі? Далі було життя. Звичайне, людське. Не безхмарне, але та страшна злива була в Марининому житті першою і, дай Боже, останньою.

Пройшло вже двадцять років. У Аслана й Марини троє синів і донечка, і всі вони добре знають родинну легенду про зіпсований годинник, вірних друзів і викрадення нареченої. А також щиро вірять у те, що справжнє кохання завжди переможе, тому що ні гроші, ні бізнесові зобов’язання не зроблять людей щасливими!