Спогади про те, що не збулось

У високій траві виграють на кларнетах кобилки,

В конюшині джмелі розімлілі смакують нектар.

Я смакую тебе, виправляючи давні помилки,

Золотить мою спину безстидний небесний ліхтар.

Ти заплющуєш очі, цнотливо ховаючи погляд,

Все одно з-під повік визирає роз’ятрена хіть.

Полірую тобі запліснявілий горе-світогляд,

Повертаю на правильний шлях без сумнівних жахіть.

Твої сила і міць каменіють у вправних долонях,

Аргументи сприймаєш з готовністю і без вагань,

Вирушаєш у путь на баских необ’їжджених конях,

Переможно здіймаючи хвилі солодких зітхань.

У повітрі бринить баркарола спекотного літа,

Ми давно потонули у морі смарагдових трав.

Ти палаєш нестримним вогнем юнака-неофіта,

Наближаючи полум’я вже не далеких заграв.

Накриває гроза розпашіле зажохане поле,

Електричні розряди звільняють жагу блискавиць,

Грім гуркоче; тремтить і здригається листячко голе,

Відкриває принади солодких і грішних суниць.

Ні гроза, ні дощі нас не можуть сьогодні злякати,

Ми нарешті звільнились від сумнівів, інших химер.

Ти казав, що ніколи не зможеш мене покохати.

Звісно, ти помилявся, от тільки тоді чи тепер?

Баркарола (від італ. barca – «човен») – народна пісня венеційських гондольєрів. Баркарола характеризується помірним темпом и метром 6/8, нагадуючи плавне погойдування на хвилях.

Неофіт – новоохрещений; нещодавно посвячений, новий послідовник певного вчення.

Зажоханий – рос. запыхавшийся.