Спартак

– Спартак? Як ти мене знайшов?

– Для люблячого серця немає нічого неможливого! – посміхається.

І раптом – ох! – величезний букет ромашок, моїх улюблених, з’являється невідомо звідки. Руки самі тягнуться до запашного дива (дива, бо ж квітень надворі!), крутиться голова, і немає змоги чинити опір сильним рукам, які підхоплюють мене і несуть углиб квартири. Глухий стук дверей набагато тихіший за биття серця. Незвично терпкий аромат чоловічого одеколону змішується з гіркуватою свіжістю ромашок.

Я не можу зосередитись. Це сон? Не щипати ж себе, їй-богу! Нехай буде сон! Уві сні все можна. Закриваю очі й довірливо обіймаю за шию чоловіка, який упевнено несе мене. Спартак розуміє все правильно.

Обережно опускає мене в ще тепле ліжко, не випускаючи з обіймів, накриває собою, притискає пружним тілом і впивається в губи пекучим поцілунком. Пружини перелякано здригаються від несподіваної ваги, мені передається їх вібрація. Тремтіння народжується в кінчиках пальців, посилюється в широко розведених колінах, піднімається вище і вище, переходить у конвульсивні скорочення м’язів – ще до того, як ми стаємо єдиним цілим. Так діє на мене один-єдиний чоловік, і цей чоловік зараз зі мною... на мені… в мені…

Він входить так могутньо і гостро, що я скрикую! Стискаю плечі – загорілі, мускулисті – щосили. Здається, що зараз він розірве мене зсередини! Мить – і я горю. А він рухається, плавно, сильно, владно і нетерпляче. Упевнено цілує голе тіло, досліджуючи сантиметр за сантиметром знайомі вигини. І немає нічого – тільки насолода, напівзабута, заборонена. І, як виявилося, бажана – незважаючи ні на що…

Уперше за декілька років прокинулася з блаженною посмішкою. Ні, все-таки не сон. Сплячий Спартак оточує з усіх боків: однією рукою обіймає за груди, права нога охоплює стегна, відчуваю потилицею його підборіддя, від рівномірного дихання трохи ворушиться волосся. І ромашки – скрізь: навколо ліжка, під ковдрою і навіть, здається, між ніг…

Коли я віддалася йому вперше, теж цвіли ромашки, тільки не садові, а дрібні, польові. Над ними літали метелики, гуділи бджоли, і я турбувалася, як би мене не ужалив джміль, що дзижчав неподалік. Яскраво світило сонце, обпалювало мою незагорілу шкіру, і мені хотілося, щоб Спартак закрив мене собою від пекучих променів, але він не квапився, затишно влаштувавшись між струнких ніжок.

Я не любила його тоді. Упивалася своєю владою, насолоджувалася фізичною близькістю із вправним чоловіком – але не любила. А він втратив голову з першої зустрічі. Я знала це – і користувалася.

Ми познайомилися в лютому. Я зайшла до однокурсниці в студентський гуртожиток, у коридорі зіткнулася з високим хлопцем у довгій шубі. Так, у шубі, до п’ят, з якогось єнотового собаки, якщо не зраджує пам’ять. Не змогла стримати посмішки, він теж усміхнувся. Ми зупинилися перед одними дверима. «Ти теж сюди? – запитав він. – Ви, – виправився. – Чи ти»? Я розсміялася й увійшла. А він залишився. Постукав, коли я вже встигла роздягтися і почала розповідати про нього дівчаткам. Увійшов – і торт на стіл. «Давайте пити чай!» І як він встиг за п’ять хвилин за тортом збігати?

Спартак умів дивувати. Спочатку – ім’ям. Коли ми знайомилися, він представився: «Спартак». Я подумала, що це прізвисько, тому перепитала: «А як мама тебе зве»? Він посміхнувся: «Спартачок». «Ні, серйозно», – наполягала я. «Можеш називати мене Сашком». Тільки через декілька днів я довідалася, що він дійсно по паспорту Спартак. Чому так назвали? «Мамі Карлсон подобається», – сміявся.

Його батьки працювали в Якутії, і Спартак постійно їздив туди. Говорили, що возить контрабандою алмази. Не знаю, чи було це правдою, але грошей у двадцятирічного хлопця вистачало. Правда, мене тоді не цікавили ні Спартак, ні його бізнес. Я була закохана в іншого. Той інший жив за п’ятсот кілометрів, іноді писав короткі листи, приїжджав раз на три місяці. Він був моїм чоловіком – першим і єдиним, вважав мене своєю власністю, але одружитися не обіцяв.

Спартак же намагався завжди бути поруч – ненав’язливо, непомітно, але наполегливо відвойовував п’ядь за п’яддю місце в моєму серці. Він теж часто від’їжджав, але коли повертався, влаштовував у дівчаток в гуртожитку свято: привозив багато смаколиків і приємних дрібничок. Ми танцювали до упаду, а потім Юлька співала під гітару, щось дуже душевне, хороше. Спартак влаштовувався на килимі біля моїх ніг, і це нікого не дивувало. Проводжаючи додому, він тримав мене за руку, лагідно пестячи пальцями – ці дотики досі викликають у мене найеротичніші спогади…

Перед дверима ми цілувалися – як друзі. Від ніжного торкання вуст мені хотілося замружитись – і притиснутися до нього усім тілом, щоб пальці його пестили не лише руку. Але я належала іншому. І Спартак про це знав.

А потім було літо. Найжахливіше і найдивовижніше літо в моєму житті. Я дізналася, що коханий мені зраджував. Воно й не дивно, адже ми так рідко зустрічалися. Але тоді це було дуже боляче. Перша брехня. Перша суперниця, яка кричала мені в телефонну трубку, що я дурепа безмозка. І в душі я з нею погоджувалася. Винуваті очі коханого. Він сказав: «Так сталося…» А я хотіла почути «Кохаю!» чи хоча б «Пробач…»

І тоді настала пора ромашок.

Спартак не просто дарував насолоду, з ним я відривалася від землі, ми парили нескінченно довго, чергуючи зльоти і падіння, відкриваючи нові горизонти. Він розбудив у мені чуттєвість, навчив любити себе, своє тіло, розуміти власні бажання і віддаватися їм. Навчив любити життя і радіти кожному прожитому дню. Спартак був старшим всього на чотири роки, але мудрішим на півстоліття, так мені тоді здавалося. І досі він залишився для мене еталоном чоловіка.

Перед Новим роком Спартак поїхав до Якутії. Напередодні він освідчився, і я погодилася стати його дружиною. 29 грудня повинен був повернутися з батьками, щоб представити наречену і призначити день весілля. Багатообіцяючий Новий рік... А 26-го подзвонив мій перший. Не просив вибачення, нічого не пояснював, просто сказав: «Давай зустрінемо разом Новий рік! Приїжджай, будь ласка! Я так втомився жити без тебе, ти мені потрібна!» І щось клацнуло в голові, спрацював якийсь невидимий перемикач – я поїхала. Нічого не пояснивши, не залишивши навіть записки.

І за два тижні вийшла заміж.

Із Спартаком ми більше не бачилися. Можу тільки уявити, що він відчував. Дівчатка розповідали, що 29-го він приїхав до них з оберемком троянд – темно-бордових, оксамитових – і ніяк не міг повірити, що мене немає. Обшукав півміста, поставив на вуха міліцію. А коли Юлька, його однокласниця і найкраща подруга, все-таки втлумачила йому, що я поїхала до свого колишнього, вилив собі на голову воду з вази – і пішов, кинувши на прощання: «В усьому місті не було ромашок».

Не знаю, як склалося його життя. Ніхто його не бачив і нічого про нього не чув. Думаю, Спартак поїхав до Якутії, чимдалі від мене.

Я ж була жорстоко покарана: чоловік мій і після весілля залишився егоїстом, дітей не хотів, зі мною не церемонився, вважаючи, що і так надто багато зробив – одружився! А через рік я дізналася про його коханку – і пішла. І усі ці роки – день у день – картала себе, розуміючи, що доля відплатила мені за Спартака.

А тепер він зі мною! У моєму ліжку, в моєму житті. Чи надовго?

– Назавжди! – шепоче мені на вушко. Напевно, останні слова я, звикла до самотності, вимовила вголос.

Один рух його сильного тіла – і я опиняюся згори. Чому я раніше не помічала, які яскраві у нього очі? Темно-карі, майже чорні, блискучі – дивитися – не надивитися. Торкаюся долонею по коротко стриженому волоссю, гострим вилицям, жорсткій щетині на підборідді, намагаюся запам’ятати кожну рисочку його обличчя. Цілую горбинку тонкого носа, невеликий шрам на щоці.

– Де ти був, коханий, усі ці роки?

– Скрізь – і ніде.

– Чим займався?

– Намагався забути тебе...

– А у тебе є?.. – хотіла запитати про сім’ю, дітей, але Спартак перериває питання цілунком.

– Ні. Нічого і нікого. Окрім тебе.

Ми мало розмовляли. Спартак повертався додому пізно. Поки він розправлявся з приготованою для нього вечерею, я, давши обіцянку не чекати на нього, робила вигляд, що сплю. Коли ж він виходив з ванни, я милувалася його стрункою атлетичною фігурою в освітленому отворі дверей, ледве стримуючись, аби не вистрибнути з ліжка.

Починав він завжди по-різному. То нечутно залізав під ковдру і цілував пальчики на ногах, повільно-повільно піднімаючись, так солодко, що коли язик його віртуозно малював немислимі візерунки під колінами, вже неможливо було стримати хвилі всепоглинаючої насолоди.

То ніжно лягав зверху, на спину, цілуючи мочки вух і роблячи масаж усім своїм тілом, поки спина мимоволі не прогиналася в попереку... Іноді ж, одним ривком зірвавши ковдру, входив блискавично, не чекаючи, поки я розплющу очі, і терзав мою плоть до солодкого крику, що супроводжувався незмінними конвульсіями нескінченних оргазмів.

А вранці його вже не було. Тільки свіжа кава в кавоварці і накритий серветкою сніданок. Раніше я ніколи не встигала вранці поїсти, тепер же це стало своєрідним ритуалом. У мого супермена були до мене лише дві вимоги: снідати і не їздити на метро.

– Чому у тебе немає дітей? – якось запитав він.

– Чоловік не хотів. А у тебе є?

– Покажи мені ту мужню жінку, – посміхнувся, – яка хоче, щоб її діти були Спартаковичі.

«Я хочу», – відповіла подумки. Чому не вголос?

Того вечора він не прийшов. Я заснула тільки під ранок, тому проспала. Вчорашню вечерю прибрала до холодильника. «Повернеться голодний, може, здогадається заглянути». На маршрутку часу вже не залишалося, побігла на метро. Коли спускалася ескалатором, згори пролунав потужний вибух. Люди закричали, заметушились, але швидко заспокоїлися, не бачачи небезпеки.

В офісі співробітники стовпилися перед «плазмою». Показували подробиці недавнього терористичного акту у посольства США. «Це ж поряд з моєю станцією метро!» – промайнуло в голові. «Під час вибуху загинув один з терористів. Ним виявився громадянин Російської Федерації Спартак Г.». Далі я вже не чула…

Білі пелюстки ромашок крутяться в повітрі. Чи це сніжинки? Як холодно! Лежу в заметі, і нікому зігріти…

Наді мною нахиляється чоловік в окулярах і лікарській шапочці.

– Як Ви? Трохи краще? Ми Вам зробили укольчик  для підтримки. Скоро поїдете додому. Є кому забрати?

Біль. Гострий, як куля, як осколок гранати, що розірвалася…

– Ну, що ж Ви? Не плачте. Вам не можна хвилюватися. У Вас буде дитина. Вітаю!

Я маю бути мужньою. Готувати сніданки. І годувати сина або доньку. Не придумала ще, як назву, але по батькові точно буде Спартакович. Чи Спартаківна. Не тому, що бабуся любила Карлсона. А на честь героя-римлянина, кращого чоловіка на світі. Усе інше нехай залишиться моєю таємницею.