ПОГЛЯД ІЗ ГЛЯДАЦЬКОЇ ЗАЛИ

     29 січня 2017 року в приміщенні Хмельницького академічного обласного театру ляльок відбулася вистава «Альберт, або Найвища форма страти» за твором і безпосередньою участю Юрія Андруховича.

   Андрухович у Хмельницькому! Сам «Патріарх української поезії» представлятиме виставу, створену за його новим оповіданням! Ця новина мала б сколихнути місцеву мистецьку еліту. Не знаю, чи сколихнула, але в глядацькій залі я помітила декого з хмельницьких письменників, викладачів-науковців і навіть керівників певних державних структур. Та все ж переважала молодь – і це тішить!

Насамперед зауважу, що вистава «Альберт, або Найвища форма страти» – мистецький продукт агенції «АртПоле», незалежної культурної інституції, яка створює та продюсує некомерційні інноваційні авторські арт-проекти. До цього часу наше місто перебувало поза межами мистецької мапи «АртПоля», але завдяки Ігорю Петрашу, відомому історику і краєзнавцю, який зв’язався з менеджером проекту – хмельничанкою Тетяною Манзюк – і взяв на себе відповідальність за організацію та рекламу, Хмельницький увійшов до найсучаснішого арт-маршруту України.

Я, як і більшість глядачів у залі, дізналась про виставу з мережі «Фейсбук»: відкрита група «Поділля Сторі» активно пропагувала і «просувала» цю знакову для Хмельницького подію. Два місяці Ігор Петраш і його однодумці, які не хотіли миритися з тим, що нас обминають сучасні проекти, без утоми розповідали хмельничанам про мультимедійну виставу, Юрія Андруховича та постмодернізм. І це дало результат: повний аншлаг! До того ж, інформація про виставу була «на слуху», у чому мені довелось переконатися особисто: спитавши у перехожих, як пройти до лялькового театру, почула: «Ви на Андруховича?»

І ось я в залі. Сцена без декорацій, лише пюпітри і контрабас. Замість «задника» – білий екран. Під аплодисменти на сцену вийшла гарненька дівчина і звернулася до глядачів з вітальним словом. Позад мене почали перешіптуватись: «Таня, Танечка...» Не Тетянка, до речі, та я зараз не про те. Зрозуміла, що то Тетяна Манзюк. Подякувала особисто Ігорю Петрашу і сказала, що неймовірно горда за рідне місто.

А потім вийшли актори – і почалось видовище…

На екрані невидима рука писала слова – початок оповідання, і це дивним чином заворожувало. Не було більше нічого – лише чорні слова на білому тлі, але здавалося, що ми присутні при надзвичайно інтимному, таємничому процесі – ТВОРЕННІ ТВОРУ. Нібито саме зараз автор пише, ТВОРИТЬ. До слів додалися малюнки – схематичні, такі, які я сама часом лишаю на берегах записника. Тим жахливіше – бо примітивно-буденно й жартівливо-іронічно – сприймався текст, у якому розповідалося про види страт і естетичне задоволення від споглядання їх у різні пори року: «Спалення у тогочасному Львові відбувалися восени – на думку місцевих патриціїв, полум’я очисних вогнищ найкраще пасувало до осінньої гами навколишніх лісів і парків… З тих-таки міркувань – естетичної відповідності – зима була порою відрубуваних голів (червоні струмені на білому снігу нагадували про барви національного прапора)». І малюнок: мертві голови – і патьоки крові…

Потім до слів додались голоси: Юрій Андрухович озвучував автора, тобто самого себе, герой говорив голосом Марка Токаря, а Уляна Горбачевська створювала звукове тло, ніби всі персонажі, згадані у творі, оживали завдяки цій неймовірній акторці.

Не збираючись нічого писати про виставу, я забула про записник та фотоапарат і просто насолоджувалась дійством, що відбувалося не тільки на сцені, а навколо і всередині мене.

Юрій Андрухович, якого я неодноразово бачила під час «Мистецького Арсеналу» в Києві, на сцені виглядав по-іншому: був вражаюче відкритим і незахищеним. Читаючи авторський текст, він не грав – і йому вірили, реагували на кожне іронічне слово, кожний жарт, співпереживали.

У рекламі зазначалося, що «Альберт» – історія Альберта Вироземського, шахрая і злодія. Щоб уникнути смертної кари, він погодився віддати душу дияволу, але підписана кров’ю угода чомусь не спрацювала – і «певного осіннього дня року 1641-го його було привселюдно спалено посеред львівської площі Ринок…»

Я очікувала побачити справжнього злочинця – потворного кровожера, натомість з-під руки Анатолія Бєлова з’явився прегарний юнак, якого неможливо було засуджувати, тим більше – ненавидіти. Його так звані злочини виглядали як дотепні жарти або справедливе покарання за необачність, зажерливість, глупоту або сластолюбство і перелюб. Він обманював людей, видаючи себе за священика, давав шлюби і відспівував померлих, продавав індульгенції – і міг би робити це до скону, якби не зневажав відкрито це ремесло, якби дотримувався певних правил, як інші монахи.

Альберт виступив проти показного благочестя – і поплатився за внутрішню свободу. Смертна кара – невідповідно жорстоке покарання для нього. Проте нікого це не дивує, ніхто не стає на його захист, адже він не такий, як усі, не визнає загальноприйняті моральні цінності – отже, заслуговує смерті. Це страшно. А ще страшніше розуміти, що з часів середньовіччя мало що змінилося в людській природі…

Вистава не просто цікава, вона змушує мислити, порівнювати і співставляти, прогнозувати – і залишає безліч питань, зачіпок для наступних роздумів. Кінець залишився відкритим: чому диявол порушив домовленість і не врятував Альберта? Одна з відповідей: грішна душа очистилась у вогні, тому шлях її до раю, не до пекла. Це дає людям надію: Господь милосердний, навіть найбільший грішник може бути пробаченим. То що ж є більшою милістю: життя чи смерть?..

Ці вічні питання ніби зависають у повітрі. Ми не знаємо відповіді, і автор не нав’язує своєї думки. Тому мені не нудно й досі: вистава продовжується в моїй голові…

Але от що мене дивує: як троє людей на сцені, майже без декорацій і костюмів, змогли створити атмосферу справжнього театрального дійства? Звісно, величезну роль відіграли музика й анімовані малюнки на екрані, вокальні імпровізації Уляни Горбачевської; звукові, зорові образи перепліталися в органічну єдність з фантазією і почуттями глядачів, створюючи своєрідну гармонію, унікальну, неповторну. Упевнена, що в іншому залі, з іншою аудиторією ця вистава виглядатиме інакше, тож хочу побачити її знову.

Мабуть, такі ж почуття переповнювали й інших глядачів, бо після завершення дійства ніхто не хотів йти. Стоячи, влаштували багатохвилинну овацію. Аплодували, аж доки Юрій Ігорович не попросив відпустити акторів і розходитись. Але і після цього глядачі не поспішали додому, фотографувалися з улюбленим письменником і брали автографи.

Залишається тільки сподіватися, що Хмельницький тепер часто прийматиме в себе знаменитостей і не зіскочить з рейок інноваційного мистецького маршруту.

(Дякую за фотосвітлини Єлені Лаптєвій і Сергію Аниськову)