Освідчення

Субота. Сімнадцята година. Лежу на дивані, читаю книжку. Планів на вечір ніяких. «Як можна зустріти свою долю, валяючись на дивані?» – свариться зі мною подруга, давно заміжня, зараз втретє вагітна. «А як можна зустріти свою долю, шляючись по барах?» – моя постійна відмовка.

Справді, де можна познайомитись з нормальним хлопцем? Особливо, якщо живеш у невеликому містечку, де ввечері вийти нікуди, хіба що в один з так званих барів, до того ж, коли тобі скоро тридцять (страшна цифра!), і ти вже досить розумна, щоби розпізнавати ницість, тупість, обмеженість… І навіть якщо бути не дуже прискіпливою, шансів знайти гарного чоловіка майже нуль, всі вже давно розібрані, а на тих, що залишились, дивлюсь з пересторогою: що в них не так?

То краще вже лежати на дивані, покладаючись чи на непередбачуваного Амура, чи на подруг, настільки небайдужих до твого особистого життя, що інколи починаєш замислюватись: може, вони просто заздрять твоїй свободі, тому й намагаються затягти до трясовини «подружнього раю»?..

Із дрімотного заціпеніння вириває телефонний дзвінок. Дивуюсь: Толик згадав! Чого б це? Ми так давно не бачились, що я навіть погано пам’ятаю, який він. Познайомились два роки назад на ювілеї у спільних знайомих. Здається, він був досить привабливий: високий, стрункий, приємне обличчя… Одружений. Але чомусь тоді був сам. Цілий вечір упадав за мною, так що я навіть дозволила йому провести мене додому. Дала свій номер телефону, але на каву не запросила, чим дуже здивувала захмелілого кавалера. Пам’ятаю, він обурився: «То що, мені вертатись додому?» Ніби він міг залишитись…

– Привіт, сонце!

Як не дивно, одразу впізнала його голос.

– Привіт!

Цікаво, що йому потрібно? Та ні, смішне питання. Зрозуміло, що. Те саме, що й усім чоловікам від жінок, тим більше суботнього вечора…

– Я скучив. Можна, я приїду? – одразу в наступ.

– Ти де?

– Я на дачі. Та це неважливо. Я зрозумів, що більше не можу без тебе. Ти – кохання мого життя! Сонечко, виходь за мене!

Якщо в перші секунди розмови мені було цікаво і навіть приємно, то тепер «раціо» одразу взяло гору:

– Ти, мабуть, помилився номером? Ти знаєш, до кого дзвониш?

– Що ти таке кажеш, квіточко? Звичайно, знаю! До тебе! Ти єдина радість, єдиний теплий промінчик, який зігріває моє розбите серце! Нікого в мене не залишилось більше, тільки ти.

– Ти що, посварився з дружиною?

– Так, ми розійшлись. Тепер я вільний і хочу бути з тобою!

«Він, мабуть, напився з горя і сам не знає, що верзе», – розмірковую. Але шкода кидати людину в такому стані.

– Нічого, помиритесь. Завтра ти прокинешся – і все буде інакше…

Не слухаючи, Толик починає вигукувати:

– Кохана, я зараз приїду!

– Куди ти приїдеш? Ти ж пив.

– То й що? Сьогодні ж свято, субота!

– Не роби дурниць! Тобі не можна сідати за кермо.

– То я викликаю таксі. Кажи, куди їхати.

Звичайно, він міг забути мою адресу. Всього раз проводжав мене додому. Потім декілька разів телефонував, але я відкидала пропозиції зустрітися: одружені чоловіки – для мене табу.

Жалість – страшна річ: я вже роздумувала, чи дати йому адресу… Як раптом Толик спитав:

– А ти знаєш, як мене звуть?

І тут я все зрозуміла! Посварився з дружиною, напився, а тепер шукає жіночої ласки. Мабуть, всіх подруг перебрав, доки натрапив на мій номер. Цікаво, як я у нього записана?

– Тебе-то звуть Толик, – сміюсь. – А от як звуть мене? Ти до кого дзвониш?

– Квіточко, сонечко! Вибач! Зараз буде величезний букет троянд – і я до тебе приїду!

– Куди ти приїдеш?

– А ти де живеш? Куди скажеш, туди я й приїду!

Виходить, він навіть імені мого не пам’ятає. І не уявляє, до кого телефонує, кому вішає локшину на вуха. Але навіщо такі крайнощі? Міг би просто запросити кудись чи самому напроситись «на каву», а він одразу: «Кохаю! Виходь за мене!» Переграв…

– Ти що, справді навіть не уявляєш, хто я?

– Сонце, та яка різниця? У тебе такий гарний голос! Ти, мабуть, красуня!

Оте «мабуть» веселить найбільше: та для нього зараз усі – красуні! Можна було б, звичайно, трохи погратись, як кішка з мишею, пококетувати… Та Толикові пощастило, що книжка попалась цікава.

– Добре, приїжджай, я тебе чекатиму: Коцюбинського, 54, квартира 89.

– А де це? – чую здивування в голосі.

– Як це – де? А ти куди їхати зібрався? У Вінниці, звісно.

– Ти що там робиш? – дивується ще більше.

– Живу. Чи для твого кохання це задалеко?

– То що, сонце, ти приїхати не збираєшся? Зустрілись би, поговорили…

– Ні, хто мене пустить саму до Кам’янця?

Пауза затяглась. Уявляю, як він не знає, що б таке вигадати, аби завершити непотрібну вже йому розмову… 

І знов жіноча жалість переважила злорадство: вимикаю телефон. Сміючись, берусь за книгу. Таки цікава! От тільки погано, що я завжди знаю наперед, якою буде розв’язка…

27.05.2012 р.