Невигадана історія зі щасливим кінцем

Щовечора Надія сиділа в барі. Повертаючись з роботи, не поспішала додому, а сідала за крайній столик, жартуючи з офіціантками, замовляла кухоль пива. «Вживала» повільно, смакуючи, розтягуючи задоволення. Насправді ж пива не любила, але треба було якось вбити цей довгий вечір! Іноді підходила до музичного автомату, довго вивчала репертуар (ніби не знала напам’ять кожний напис, кожну пісню, яку можна було «вичавити» з цього ящика!), потім вкидала монету і повільно поверталась до свого столика в надії, що хтось із чоловіків запросить до танцю. Та кому ж там було запрошувати? Постійні відвідувачі – місцева алкашня, а якщо часом і опиниться тут нормальний чоловік, то майже завжди в компанії власної жінки. Тому Надії нечасто щастило підчепити гарного коханця. Але хіба це було їй потрібно?

Сиділа в барі, доки в очах не починали розпливатись обриси навколишніх предметів, а обличчя не перетворювались на білі плями. З однією з тих плям поверталась додому – щоразу з іншою, мабуть – неважливо, аби не сама…

Надя любила свою велику трикімнатну квартиру. Тут вона народилась, тут промайнуло щасливе дитинство. З цієї квартири виходила вона у весільній сукні, а щасливий наречений підхопив на руки й умчав у білому кабріолеті – до Палацу шлюбів. Тато тоді ще жартував: «Сашко, ти добре подумав? Куди ж ти так поспішаєш? Тікай, доки не пізно!» В цій квартирі робив свої перші кроки Сашко-молодший, коли Надя пішла від чоловіка. Батьки підтримували її, брат Коля, молодший на два роки, завжди був найкращим другом, спільником в дитячих розвагах, вірним «зброєносцем» і повіреним усіх Надійчиних таємниць. Завжди тут лунав сміх, на всі свята, у вихідні було повно гостей! А тепер…

Надія боялась повертатись додому. Коли приходила твереза (а це було дуже рідко!), сідала за стіл у залі і дивилась в очі своїм рідним. Вони ніколи її не засуджували, посміхались тепло і все розуміли. Проте вона не могла змиритись, дивилась на портрети батька, матері і брата, перев’язані чорними стрічками, і питала крізь сльози: «Чому? Чому ви всі мене залишили?» Хто дасть відповідь?

Першим пішов тато. В прямому сенсі – пішов і не повернувся. Тіло знайшли через місяць, за міліцейським протоколом – «загинув за нез’ясованих обставин»… Мама не витримала татової смерті, тихо згасла на Надійчиних руках… А ще через деякий час в Москві на заробітках помер Коля, двохметровий красень-здоровань, теж з невідомої причини. Ці «невідомі причини» лякали найбільше! Може, і вона невдовзі помре?..

Син уже давно живе у бабусі, батькової матері. Інколи навідується додому, коли точно знає, що Надя твереза і вдома сама. Сашко вже дорослий, навіть занадто як на свої 15 років, розуміє її і не засуджує, але й жити з матір’ю не бажає. Ні до кого поспішати з роботи, нікому готувати їсти, ніхто не розрадить, не змусить повернутись до сьогодення… Одна тітка Ніна, татова сестра, інколи навідуючись, казала Надійці: «Та прибери ти свій «мавзолей»! Не можна жити серед портретів небіжчиків. Думай не про минуле, а про майбутнє!» Проте й вона не сміла познімати і сховати  портрети в чорних рамах, наштовхуючись на німий протест згорьованої племінниці.

На тітчині слова Надійка лише гірко посміхалась. В минулому залишились любов і щастя, тепло і радість… Попереду вже нічого доброго не чекає. Дивно таке чути від 33-річної жінки. Та ніхто й не чув. Надія намагалась про це не думати. Взагалі – не думати, ні про що… Так легше… І коли одного дня виявилось, що вона вагітна, не замислюючись ні на мить, вирішила народжувати. Одразу з’явилося безліч порадників. Одні співчували, інші підсміювались, лиш в одному були спільні: «Не треба тобі цієї дитини! Та й від кого вона?» «Хіба важливо, від кого? Моя!» – вперше за останні роки сміялась Надя. Була впевнена, що роститиме дочку чи сина сама, бо батьком її ще не народженої дитини був 22-річний хлопець Вадим, кудлатий «рокер», закоханий винятково в «Арію» і свій мотоцикл. Надія була вдячна юнакові і нічого від нього не чекала.

Як не дивно, Вадик нічого не мав проти батьківства, всі дев’ять місяців підтримував Надю, хоч про одруження мови не було ніколи.  Надія дуже змінилась: кинула палити, почала слідкувати за здоров’ям, читала тільки добрі книжки з гарним фіналом.  Але все одно не поспішала додому…

Чи кохала вона Вадима? Мабуть, ні. Ставилась до нього з ніжністю, як до дитини, проте не думала про нього як про супутника життя. Особливо якщо взяти до уваги те, що Вадикова мати принципово її не помічала: не про таке щастя мріяла для свого сина. Надійка її розуміла: в самої ж син майже дорослий…

Останні тижні перед пологами Надійці було зле: нирки почали відмовляти, та й взагалі почувалась жахливо. Звідкись з’явився підсвідомий страх, їй здавалось, що вона не зможе народити, що таємне прокляття, яке згубило всю її родину, ось-ось наздожене і її. Вночі вона не могла примусити себе заплющити очі, довго лежала в холодному ліжку, а потім, загорнувшись у ковдру, залізала з ногами на диван у великій кімнаті – і тупо сиділа до ранку в оточенні портретів з чорними стрічками. Не раз хотілось хильнути, проте алкоголю в квартирі не було – і це, мабуть, врятувало жінку і її ще ненароджену дитину. Бо хто знає, що могло примаритись…

Вадик якось швидко збагнув, що з Надією щось коїться. Не розпитував, не посилав до лікарні – просто поселився у неї. Не питаючи дозволу, приїхав з невеликою сумкою найнеобхідніших речей. Надя навіть не одразу зрозуміла, що до чого, бо ж хлопець щодня після роботи відвідував її, привозив фрукти, інші продукти (вона спочатку протестувала, а потім змирилась: хлопчик хоче погратися в доросле життя, то й нехай). Дивилась, як вправно він кришить капусту на салат, посміхалась дотепним жартам, милувалась – якось по-материнськи – ставною фігурою парубка і без тіні ревнощів думала: «От пощастить якійсь дівчинині!» Після вечері допоміг прибрати зі столу, помив посуд і взявся ремонтувати пошкоджену розетку. Все як завжди. І тільки коли, вже виходячи з ванної, побачила чужу зубну щітку поряд зі своєю, Надя почала розуміти, що Вадим сьогодні додому не збирається. Цього ще бракувало! Щоб його матуся телефонувала і сварилась? Рішуче направилась до кімнати і… застигла: Вадик, весело мугикаючи, мив підлогу.

– Що ти робиш? – тільки й спромоглась запитати.

– Хіба не бачиш? Підлогу мию. В домі, де скоро з’явиться маленька дитина, має бути ідеальна чистота.

З цим важко було не погодитись…

Постелила йому в маленькій кімнаті. Вадик не заперечував. Поклав до шафи принесений одяг.

– Ти що, надовго? – знову здивувалась Надя.

– Назавжди. Якщо ти не проти…

– Проти! Що ти собі думаєш? Ти ж…

Та Вадим не дав договорити:

– Не хвилюйся, тобі ж не можна. Все буде так, як ти захочеш…

Цієї ночі Надійка вперше заснула спокійно, відчуваючи себе захищеною і щасливою в міцних і ніжних обіймах коханого чоловіка…

Надя була дуже вдячна Вадиму, відчувала, що він стає щодалі необхіднішим – і боялась цього. Знала, що невдовзі він піде, бо ж вона йому не пара. Він заслуговує на кращу жінку. Починала розмову, та він не хотів і слухати: «Ти зараз не здатна думати і приймати рішення. Ні про що не хвилюйся! Все буде добре!» Надія вірила. Так, все буде добре. Але без нього. Вона не руйнуватиме йому життя. Тому й не сприймала Вадика як майбутнього чоловіка. Навіть тоді, коли запропонував одружитись і вона відмовила; і коли випадково побачила в його портмоне свою фотокартку; коли в «швидкій», що везла її в пологовий будинок, Вадим не випускав Надійчину руку і все твердив, що кохає; і коли сперечався з лікарем, який не дозволив бути присутнім при пологах, бо – не чоловік!..

Медсестри перешіптувались за Надійчиною спиною, а сусідки по палаті трохи заздрили: Вадим щодня передавав квіти, фрукти, а в день виписки його друзі-байкери влаштували справжній парад на честь новонародженого Сергія Вадимовича.

І тільки переступивши поріг квартири, Надя зрозуміла, що Вадим в її житті – надовго. За п’ять днів її відсутності він встиг перетворити маленьку кімнату в неймовірну дитячу: барвисті шпалери, дитяче ліжечко з балдахіном, нові меблі і безліч іграшок! І їхнє фото на півстіни. «Це щоб Сергійко завжди бачив тата і маму», – пояснив Вадик.

А потім були родини і хрестини, знайомство з родичами – і все так природно й щиро, що Надя якось забула про свій намір не закохуватись у Вадима…

Пройшло три роки. Вадим і Надя давно одружені. У Сергійка з’явився братик Володя. Але Вадик жартує: «В нашій родині четверо чоловіків! Потрібна дівчинка!»

Їхня квартира наповнена коханням і дитячим сміхом, теплом, радістю і щастям. Ніщо й не нагадує колишній сумний «мавзолей». Звичайно, пам’ять про рідних навіки залишиться в Надійчиному серці. Але вона відчуває, що батьки і братик дивляться на неї з неба і радіють…

Скажете, такого не буває? Помиляєтесь! Ця історія – не вигадана, тільки імена змінено, лише за такої умови подружжя дозволило мені про них написати. Цій дружній родині ні до чого реклама. Вони і так щасливі!

04.03.2012 р.