Напишіть мій портрет

Напишіть мій портрет, геніальний юначе!

Доведіть полотном винятковість свою.

Не проситиму сукню Шанель чи Версаче,

Перед Вами відкрита, як Єва, стою.

Знаю, звикли писати натурщиць принадних,

А не літніх, спотворених часом жінок –

Всемогутніх! В коханні лише безпорадних…

Не чіпляйте на мене лавровий вінок,

Не давайте ні скіпетра, ані корони –

Гордовита постава і так видає

Силу духу і владу, що всі заборони

Відкидає у прагненні взяти своє.

Ні, не треба того! Покажіть мою ніжність

І беззахисність щирих палких почуттів,

Затушуйте білилами хижу амбітність,

А вандейком коричневим – відблиск гріхів,

Що в очах проявляються на фотокартках

І в зіницях палають кривавим вогнем.

Я богиня?  Що ж, згодна. Але не Астарта,

Хочу бути Афіною: менше проблем.

Намалюйте мені золотаве волосся,

Довге-довге, блискуче – розплавлена мідь,

На високім чолі хай думок стоголосся

Не залишить ні сліду, натхненно бринить

Хай сльоза на цнотливо опущених віях,

Ніби символ беззахисності й чистоти…

Я не плачу ніколи, хіба що у мріях

Можу бути слабкою. Давайте на «ти»?

Чи зумієш в картині своїй передати

Мої мрії – звичайні, жіночі, прості –

Про єдиного, хто би зумів покохати

Мене, голу і босу? Так, ніби пусті

Всі рахунки у банках і знову я бідна.

Що смієшся? Не бачиш: я тричі плюю,

Не зурочити щоб, бо мені необхідно

Хоч у чомусь довести значимість свою!

Але на полотні намалюй просто жінку –

Неймовірно прекрасну (найкращу з жінок!),

Яка перегорнула тридцяту сторінку

Книги свого життя. Скільки ще сторінок?

Прошу талію знову зробити тонкою,

Груди пружними, стегна округлими теж,

Щоб кохання жага струменіла рікою

Від портрета – талант твій не матиме меж!

За роботу тобі наперед заплатила,

Дуже щедро, повір: як полотен за сто.

Цю картину твою, живописця-світила, –

Мій портрет – не побачить ніколи ніхто.